1 C
Kyiv
Четвер, 21 Листопада, 2024

«Щоб не збожеволіти, сприймала це як квест, який маю пройти», — звільнена з полону медикиня про 180 діб неволі

Найпопулярніше

Kyiv
хмарно
1 ° C
1 °
1 °
92 %
1.3kmh
100 %
Чт
1 °
Пт
3 °
Сб
1 °
Нд
1 °
Пн
1 °

Бойова медикиня 36-ї окремої бригади морської піхоти, капітан Марина Голінько пів року провела у російському полоні.

Перед цим вона під безперервними обстрілами окупантів рятувала життя поранених в Маріуполі. П’ять разів росіяни мовчки перевозили її з однієї колонії до іншої. І кожного разу Марина сподівалась, що потрапила на обмін, але замість рідного краю знову бачила бараки, камеру та клаптик неба у вузькому заґратованому вікні. Серце в жінки розривалось.

Кавалера двох орденів «За мужність» Голінько звільнили з неволі 17 жовтня 2022 року під час чергового масштабного обміну полоненими. Того дня додому повернулися 108 українських жінок. Пів року страждань, болі, мороку та невідомості закінчились, і Марина нарешті змогла обійняти батьків та сестру Альону у рідному селі Кропивна на Черкащині.

Після реабілітації вона повернулася у свою військову частину в Одесі. Сьогодні служить начальником медичної служби Військово-морського ліцею імені віцеадмірала Володимира Безкоровайного. У Києві вона проходить курси підвищення кваліфікації на базі Української військово-медичної академії, після закінчення яких стане інструктором з тактичної медицини.

Складно повірити, що ця тендітна, невисокого зросту 29-річна дівчина з синіми, як у немовляти очима та чарівною посмішкою, пережила справжнє пекло. Багато чого Марині не можна розповідати, щоб не нашкодити тим, хто зараз перебуває в полоні.

— Я обожнюю Київ, люблю Хрещатик, Прорізну, чудові столичні парки, особливо Сирецький з дитячої залізницею, — захоплено розповідає «Вечірньому Києву» Марина. — Після 179 днів, проведених у полоні, почала ще більше цінувати життя, насолоджуватися кожною миттю та радіти навіть дрібницям.

«СХОПИЛИ ТАЗИ, ЩОБ ПОМИТИСЯ, ТА ПОБІГЛИ В БУНКЕР»

— Марина, ви вчилися на педіатра, але чому ще до повномасштабного вторгнення вирішили перекваліфікуватися на військового медика?

— Я з дитинства мріяла стати педіатром, щоб лікувати діточок. Мабуть, тому, що сама часто хворіла, коли була маленькою. Весь час мене возили по лікарнях, перенесла складну операцію на підшлунковій залозі. Зі мною завжди був мій плюшевий ведмедик, якого я «лікувала», пришивала лапки, коли ті відірвалися.

Після дев’ятого класу вступила до Черкаського медичного коледжу, потім навчалася в Дніпропетровській державній медичній академії. На п’ятому курсі під час війни на Донбасі перевелася до Української військово-медичної академії в Києві. Перекваліфікувалася з педіатра на сімейного лікаря та обрала фах військового медика. Інтернатуру проходила у столичному військовому госпіталі.

Я пишалася учасниками АТО, які захищали країну, коли ми спали в теплих ліжках. Мені було шкода військових. Після закінчення академії у 2020 році підписала контракт з ЗСУ та за розподілом потрапила в Одесу на посаду начальника медичної служби однієї з військових частин.

— А як ви опинилися в Маріуполі?

— На сході катастрофічно не вистачало лікарів і мене у 2021-ому відрядили у Маріуполь до 36-ї окремої бригади морської піхоти. Росіяни почали обстрілювати місто ще за кілька днів до повномасштабного вторгнення.

Парамедики евакуйовували поранених з поля боя на певну точку, звідки ми їх забирали позашляховиком та відвозили в госпіталь. Зупиняли кровотечі, робили внутрішньовенні переливання, встановлювали катетери, а далі працювали хірурги. В середині березня в госпіталь влучила авіабомба і всі медики перебралися до бункера меткомбінату імені Ілліча, де облаштували медкімнату.

У заводському бомбосховищі я жила поруч з лікаркою Мар’яною Мамоновою з Рівненщини, яка була вагітною. Пізніше окупанти її також захопили в полон, у якому вона перебувала майже шість місяців. У вересні 2022 року Мар’яну та ще понад 200 захисників, які боронили Маріуполь обміняли на Віктора Медведчука та російських військових. Вона була на дев’ятому місяці вагітності та, слава Богу, народила донечку в Україні.

Пам’ятаю, як ми з Мар’яною вирішили піти помитися. Вийшли з бункера на вулицю та побачили страшну картину: навкруги вирви та зруйновані багатоповерхівки. Дійшли до пересувного банно-прального комплексу, але гарячої води там не було.

Ще й обстріл почався. Сховалися, пересиділи тривогу, вийшли, аж раптом — знову російський літак летить. Схопили з машини два тазики та побігли назад у бункер, щоб уже там помитися. Та ще була картина: дві жінки в касках і бронежилетах біжать з тазами наче учасники якоїсь дурної естафети. Дівчата потім ходили митися до тієї банної машини, але мені цілком вистачило й одного разу.

«КОЛИ ЗАКІНЧИЛИСЯ ЛІКИ, ДАВАЛИ ВІТАМІНКИ»

— Багато в бомбосховищі було людей?

— До 300 поранених бійців і ще близько 100 жінок (медики, зв’язківці, повари). Але ніякого розподілу праці не було, всі допомагали й робили те, що треба. Адже це був суцільний конвеєр з поранених. Перев’язували «трьохсотих» по шість годин поспіль, не піднімаючи голови, лікарі від перевтоми втрачали свідомість.

Закінчився один антибіотик, давали інший, чого зазвичай не можна робити. А коли закінчилися всі знеболювальні препарати, почали давати хлопцям вітамінки ефект плацебо справді послаблював сильний біль. Паралельно виїжджали на евакуацію нових «трьохсотих».

Мені на все життя запам’ятався один важко поранений хлопець. У нього були пробиті легені, в плевральну порожнину почала потрапляти кров. Зробили все необхідне, але йому терміново потрібна було операція, а доступу до хірургів не було.

Я боялася, що він загине. Чоловік це відчув і спокійно, ніби хотім мене заспокоїти почав читати вірш Василя Стуса «Як добре те, що смерті не боюсь я і не питаю, чи тяжкий мій хрест». Він сам не боявся ще й мене звільнив від страху. І то правда, нехай ворог боїться, а ми на своїй землі.

Пізніше я дізналася, що той чоловік вижив і зараз перебуває в полоні. Про це мені розповів мій друг, військовий медик Саша Наговіцин після звільнення з російської катівні. Він залишився з тим пораненим, коли ми пішли на прорив. Хлопці намагалися добратися до оборонців «Азовсталі», але потрапили в полон. Дуже сподіваюся, що того бійця, який цитував Стуса, також визволять з московської неволі й ми зустрінемось.

— А як ви потрапили в полон?

— Ми 48 днів тримали оборону в Маріуполі. У нас не залишилося ні боєприпасів, ні ліків. Останні три тижні їли лише раз на день. Хліба не було, готували каші та варили макарони. Почалися проблеми з водою. Ми знали, що місто оточене з усіх боків, але пішли на прорив, сподіваючись, що нас врятують. Ніхто не хотів потрапити в полон до окупантів.

Ми вийшли з бункера 12 квітня 2022 року, розділилися на групи та намагалися вийти з оточення. Нас було 12 військовослужбовців 36-ї бригади морської піхоти. Ми прямували до точки, де нашу групу мали забрати машинами військові з іншого підрозділу. До них треба було йти пішки близько п’яти кілометрів. Це була довга дорога, яка здавалася вічністю.

Працювала ворожа авіація, поруч падали бомби, всі були оглушені. Не знаю скільки часу пройшло, але коли ми дійшли до місця призначення, з’ясувалося, що хлопці, які нас зустрічали вже намагалися прорватися, але марно. Їх обстріляли з танків, авіації та стрілкової зброї. З втратами вони повернулися. Через дві години прийшли окупанти і забрали всіх у полон.

«МИ ЧУЛИ, ЯК БИЛИ НАШИХ ЧОЛОВІКІВ»

— І куди вас повезли?

— Нас завантажили як худобу в «УРАЛ» і привезли в окуповане росіянами селище Сартана, на Донеччині. Відібрали всі речі, які ми мали при собі. У мене забрали телефон, турнікети, залишки ліків для шлунку, заспокійливі, й навіть фонендоскоп. Зняли годинник і всі прикраси. При цьому у «деенерівців», які забирали речі, очі горіли як у жадібного Скруджа МакДака з мультика.

У мене була золота каблучка, яку подарували батьки. Один притомний росіянин, (такі мені дуже рідко зустрічалися), порадив сховати перстень, щоб «деенерівці» не забрали. Я зняла його з пальця та почепила на ланцюжок на шиї. Сховала, називається. Забрали і ланцюжок, і сережки. Потім нас перевезли в колонію, що розташована в селищі Оленівка Донецької області. Тримали у переповненій камері, де ми буквально сиділи на головах одна в одної.

Але найстрашніше було те, що ми чули, як били наших чоловіків, цькували на них собак. Потім нас перевезли до російського СІЗО в Таганрозі, що в Ростовській області, де ми провели п’ять страшних тижнів. Там годували кислючою капустою та супом, який складався з води та однієї картоплини.

З Таганрогу перевезли у жіночу виправну колонію в місті Валуйки Бєлгородської області. Там нас тримали найдовше — чотири місяці. В колонії вже давали якусь кашу. Інколи навіть рибну котлету або маленький шматочок м’яса. Можна було жити, але голод відчували постійно. Дуже хотілося овочів, фруктів, кисломолочного сиру, яких ми давно не бачили. Звісно, мріяли скуштувати щось солоденьке. Але я забороняла собі думати про їжу, хоча це було важко, особливо, коли інші жінки уявляли, щоб вони приготували вдома та обговорювали рецепти.

Також у Валуйках нам почали видавати зубні пасти та щітки. У Таганрозі засоби гігієни для полонених не передбачались. В однієї нашої лікарки почався кон’юнктивіт, їй дали шмат бинта, щоб вона могла промивати очі. Вона всім відірвала по шматочку. Ми намотали тканину на палички та чистили цим бинтом зуби.

Однієї ночі ми прокинулися у Валуйках від вибухів. То були «прильоти» з нашого боку. Світло зникло. Наступного ранку 16 вересня 2022 року нас перевезли в глиб території рф, а саме у Курськ.

«НАГЛЯДАЧІ ЗАРАДИ РОЗВАГИ ВДАРИЛИ ДІВЧАТ ШОКЕРОМ»

— Що довелося пережити під час полону та що допомагало фізично та морально вистояти?

— У Таганрозі дівчата сиділи мовчки, всі були шоковані та налякані. Шкода було посестер, себе, всіх нас. Перший тиждень я плакала й припустилася першої помилки, яку не варто робити в полоні. А саме — почала шукати сенс і причину, чому нас тримають за ґратами. Цього не треба робити, коли потрапляєш у світ, в якому немає сенсів.

Втім, я не переставала запитувати себе: «Чому та за що мене тримають у полоні?». За те, що дев’ять років вчилась на лікаря? За те, що жила на своїй землі та лікувала людей? За це мене тепер тягають і кричать: «Руки на стену, ноги шире, голову ниже»? Вони вбивають, нищать, а мене тримають у в’язниці, ніби я в чомусь винна. Ці філософські думки не давали спокою, ще й постійно турбували питання, чи знає мама та як почуваються мої рідні.

Коли смерть була поруч, ми підсвідомо до неї готувалися. У Маріуполі я через Starlink зателефонувала матері, сказала, якщо загину, щоб не шукали тіло, бо то вже не має значення. Мама попросила мене вижити. На допиті, росіяни запитували, чому я не застрелилася як офіцер. Але це пусті слова, які легко промовляти, сидячи на дивані. Одна справа загинути в бою, але свідомо вкоротити собі віку, коли мама просить повернутися живою, неприпустимо.

Кожен переїзд з однієї в’язниці до іншої давався дуже боляче. Всюди нам доводилося роздягатися догола та присідати під час чергових обшуків.Це було огидно й принизливо. Наглядачками були жінки, але в колоніях був ще спецзагін із чоловіків, які ніколи не відверталися, а ходили та дивилися на нас.

Пересуватися можна було тільки бігом і напівзігнутим, щоб тулуб був паралельно підлозі. Був випадок, коли чотирьох дівчат вдарили електрошокером за те, що вони, нібито повільно зайшли у столову. Це була вигадана причина, просто наглядачі так розважалися.

А ще я дуже боялася російських свят і вихідних. Тому що в такі дні вертухаї ставали ще жорстокішими і неадекватнішими. На день ВДВ нас змушували постійно кричати: «Слава вдв», віджиматися і присідати по сто разів. На травневі свята ми мусили вчити та співати «Катюшу», «Смуглянку», «День побєди» та російський гімн. А ще, Божечку мій, співати про «Альошу», що стоїть над горою… Я почала сприймати все, що відбувається зі мною, як гру, квест, який маю пройти. Інакше б збожеволіла.

У виправній колонії у Валуйках було трохи легше. Там я працювала швачкою. Ми шили робочі комбінезони для аграріїв. До цього я раніше ніколи не шила на машинці, але швидко навчилась. Робота відволікала від тяжких думок, а час минав швидше. До того ж ми мали змогу по дорозі в майстерню побачити сонце, дерева, квітку… Я дуже люблю квіти. Постійно уявляла, як йду вдома лугом і збираю різні рослини.

А ще у Валуйках давали читати книжки, здебільшого про Другу світову війну, історію якої росіяни спотворили та перетворили на свій центральний міф. Їхні шкільні підручники на цю тему взагалі читати неможливо через жахливе викривлення подій того часу. Я читала історію Другої світової війни у 12 томах, які вийшли ще у 1970-х роках.

Якби росіяни самі читали ці книжки, то можливо б зрозуміли наскільки їхня країна схожа з нацистською Німеччиною. Також прочитала там роман Достоєвського «Ідіот», де в усій красі представлена так звана російська культура.

«НА ДЕНЬ НЕЗАЛЕЖНОСТІ ВЕРТУХАЇ ПОЧУЛИ ГІМН УКРАЇНИ»

— Ви могли спілкуватися із «зечками»? Дівчата не намагалися через них передати вісточку своїм рідним?

— У Валуйках нас тримали в карантинному приміщенні окремо від «зечок». Сиділи в камерах по три-чотири особи. Неофіцерський склад тримали в іншому корпусі. Пізніше дівчата розповідали, що їм інколи навіть включали гарячу воду, а також вмикали телевізор, а точніше один пропагандистський канал «Росія 24» і вони цілий день змушені були дивитися всю ту маячню.

Поряд з нами були камери штрафного ізолятору. Туди інколи садили «зечок». Це було єдине місце, де ми могли їх почути. Якось одну нашу дівчину запроторили до штрафного ізолятора й вона переговорювалась з росіянкою, яка сиділа в сусідній камері. Пожалілася їй, що українки не знають, що відбувається на Батьківщині та що буде далі з полоненими. Кримінальниця дала нам слушну пораду: «Сподівайтесь на гірше, а краще саме прийде».

Ми не намагалися передати через «зечок» вісточку в Україну. Не хотіли ризикувати, щоб не підставляти ні себе, ні кримінальниць. Хоча вони раз на тиждень мали право телефонувати своїм рідним. У швейній майстерні за нами наглядала російська ув’язнена, яка вчила нас шити та контролювала. Вона була єдиною «зечкою», допущеною до нас. Жінка розповіла, що всі ув’язнені підписали папери, що ледь не під страхом смертної кари зобов’язуються не розповідати, що в колонії перебувають українські полонені.

— Українські свята між собою намагалися відзначати?

— У Валуйках на День Незалежності України ми чекали та сподівалися, що нас обміняють. Але ранок 24 серпня 2022 року розпочався, як зазвичай: підйом, перекличка, сніданок, робота… Нічого не відбувалося.

Домовилися, що одночасно почнемо молитися за Україну, хто як може. Після молитви Валя Струтинська почала співати «Ще не вмерла України…». В неї дуже гарний голос. Це було неймовірно. Дівчата встали, емоції зашкалювали, ми всі плакали й раділи водночас. Вертухаї чули гімн України, але нікого чомусь не покарали.

— А що відбувалося на допитах?

— Я медик і не знала цінної для росіян інформації. Могла розповісти тільки про свою роботу та біографію. У СІЗО в Таганрозі запитували, чи я не знущалася з російських військовополонених під час оборони Маріуполя. По-перше, у нас їх взагалі не було, по-друге, я не схожа на людину, яка може знущатися. Потім мене перевіряли на «детекторі брехні». Мовляв, я можу покривати тих, хто знущався, вони чомусь були в цьому впевнені. Але мені не було чого приховувати.

У них був перелік стандартних запитань, які задавали всім полоненим на допитах, серед них: «Де знаходяться біолабораторії?», «Де стоять пускові установки ракет «Точка-У»? , «Як ставишся до «Правого сектору» та полку «Азов»?». А про Степана Бандеру на допитах я почула більше, ніж за все своє життя. Вони на ньому зациклені. Зазомбовані люди, які застрягли у найтемніших сталінських часах і не хочуть розвиватися.

На допитах нам говорили, що України вже нема, що Одесу, Миколаїв, Запоріжжя вже захопили, що ми нікому не потрібні, про нас забули. Так нас хотіли морально зламати. Але одного дня у Валуйки привезли з захоплених територій України цивільну жінку. ЇЇ взяли в заручниці, коли вона везла свого пораненого чоловіка до лікарні.

Цю жінку тримали окремо, але під час перевезення в Курськ всіх зібрали в одній камері й по черзі виводили в туалет. Дівчата налетіли на неї з запитаннями. Жінка розповіла, що наші війська пішли в контрнаступ і зараз звільняють Харківську область. Після цього ми ходили з піднесеним настроєм і кілька тижнів випромінювали радість. Новина про наш контрнаступ додала впевненості, що прийде час і нас заберуть, треба тільки протриматися.

Мирину звільнили з полону 17 жовтня 2022 року. Фото: Укрінформ

«ЛИСТА ДОДОМУ НАКАЗАЛИ ПЕРЕПИСАТИ РОСІЙСЬКОЮ МОВОЮ»

— Перебування в полоні змінило ваше життя?

— Стала цінувати його ще більше. Після полону мені важко буває сконцентрувати увагу. Складно дивитися серйозне кіно, хіба що можу переглядати розважальні ролики у TiкТоці. Коли заповнюю направлення або медичні картки, ловлю себе на тому, що датую записи 2021 роком, але, схаменувшись, виправляю на 2023-й.

Ніби після повномасштабної війни я поставила своє життя на паузу. Здається, що весь той сюрреалізм відбувався не зі мною. Але я працюю над собою, займаюся з психологом. Пройшла реабілітацію в Одеському кінному клубі. Це таке задоволення годувати морквою коней, обіймати їх та вчитися кататись.

Зараз читаю цікаву книгу «Вибір» американської лікарки-психотерапевта Едіт Еґер, якій вдалося вижити в Освенцимі. Я б рекомендувала прочитати її всім, особливо тим, хто повернувся з полону. За словами авторки, ніхто не може уникнути страждань у своєму житті, але кожен має вибір, як вийти з таких ситуацій — як жертва чи той, хто вцілів.

Розлучення, війна, полон… Так багато змін майже одночасно сталися в моєму житті, що не встигла ще все осмислити. Ми розлучилися з чоловіком ще до початку повномасштабної війни. Так сталося. Але я не почуваю себе самотньою. І передбачаючи ваше наступне запитання, скажу: звісно, сподіваюся знайти того самого, люблячого та турботливого чоловіка, краще військового (сміється, — ред.).

— Як ваші рідні дізналися, що ви в полоні?

— Сестра Альона щоденно моніторила російські Telegram-канали й на одному з них побачила мою фотографію. Мама на ній мене спочатку не впізнала, бо ніколи не бачила свою доньку з поглядом, повним зневаги та ненависті. Другого червня 2022 року у Валуйках нам несподівано дали можливість відправити листа рідним. Я написала українською мовою величезного листа до мами, тата, сестри.

Але мене змусили переписати його російською, бо не розуміли змісту. Мене аж пересмикнуло. Мені й говорити російською важко, а писати ще складніше. Якось переписала того листа, у якому просила маму не плакати багато та чекати мене. Цю вісточку від мене батьки отримали лише 20 серпня. Це великий проміжок часу, за який, як переживали батьки, зі мною могло відбутися все, що завгодно.

— Коли зрозуміли, що вас відправляють додому?

— Всю інформацію в камерах ми отримували, підслуховуючи розмови наглядачів. Хапалися за кожне сказане ними слово. Все пов’язували з можливим обміном, навіть сни. Кому що насниться потім пів дня обговорювали, як якийсь новий фільм, висували свої версії, що воно могло значити. Але один свій сон я так і не розповіла дівчатам.

У серпні мені наснилося, що я вдома збираю рюкзак, але мені не хочеться залишати рідну хату. Підхожу до мами, кажу: «Я так не хочу їхати, залиш мене вдома». А вона відповідає: «Донечку, потерпи ще трішечки, все буде добре». Я її обіймаю й у цей момент бачу у вікні дерева в саду з жовтим листям, як восени. Прокинулась і довго плакала. Але була впевнена, що нас обміняють тоді, коли осінь розфарбовує у золоті барви листя на деревах. І тоді нарешті я обніму свою маму.

У Курську нас посадили в тісні камери штрафного ізолятору, де були заґратовані маленькі віконечка майже під самою стелею. А я ж низенька, тому підстрибувала, щоб роздивитися чи не пожовкло за вікном листя на деревах.

16 жовтня 2022 року нам наказали збирати речі. Нас в камері було четверо. Дівчат по одній вивели, а я залишилася одна. Страх, що всіх заберуть, а ти залишишся, неможливо описати словами. Гадала, викликають чи ні, місця собі не знаходила.

Але, слава Богу, прийшли й по мене. Вантажним літаком знову перевезли на один день у Таганрог, а потім у Крим. Ми боялися навіть сподіватися, бо до цього нас кілька разів перевозили, але постійно розчаровувалися. Коли розумієш, що тебе замість обміну просто перевели в іншу зону.

В Криму нас посадили в «УРАЛи» з закритим кузовом і годин шість везли. Води не давали й в туалет нікого не відпускали. Дівчата підгледіли дорожні знаки й зрозуміли, що нас везуть у бік материкової України. Коли зупинилися й почали висаджувати з машин, ми побачили вдалині автобуси, багато автомобілів, а також хлопців і дівчат в українському піксельному камуфляжі.

Росіяни нас пошикували й вперше за пів року полону моє прізвище вимовили правильно. Коли ми через міст йшли на свою сторону, то почали співати гімн України. Сідало сонце, від якого по воді прослалася ледь помітна доріжка, і моє серце розривалося від щастя. Коли дійшли до наших, тоді вже всі й розплакалися…

«СМЕРТІ НЕ БОЮСЯ, АЛЕ МЕНІ СТРАШНО ЗНОВУ ПОТРАПИТИ В ПОЛОН»

— Повернувшись додому вас не обурило те, що багато українців в тилу живуть на повну, тоді як інші віддають свої життя на фронті?

— Спочатку мене, м’яко кажучи, дивувало, що люди поводяться так, наче війни у нас не має. Ніби потрапила зовсім в інший світ. Люди розважаються, гуляють в ресторанах, виставляють фото в соцмережах з відпочинку. Хоча так завжди було і буде. Я нікого не звинувачую, лише закликаю цінувати тих, хто повернувся з фронту. Кожен військовий повертається додому з великим почуттям гідності, і це треба поважати.

Я хочу забути те пекло, але не можу. Адже в полоні ще залишаються багато наших побратимів. Після того, як військові медики Маріуполя потрапили у неволю, їхні рідні згуртувалися і створили громадське об’єднання «Військові медики України». Нещодавно вони провели мирні акції біля посольств різних країн з тим, щоб привернути увагу всього світу щодо невиконання росією статутів Женевської конвенції, яка забороняє тримати медиків у полоні, які не є комбатантами.

— Щоб ви порадили людям, чиї рідні досі знаходяться в полоні?

— Вірити, чекати і намагатися зберегти здоров’я, бо після повернення нам хочеться вас обійняти. Як би, не дай Боже, з моєю мамою щось сталося через переживання за мене, то й повертатися не було сенсу. Чимало випадків, коли у рідних полонених виникає інсульт після хвилювання.

Це найгірший для нас розвиток подій. Тому треба усіма силами триматися. Координаційний штаб з питань поводження з військовополоненими робить все можливе, щоб повернути всіх додому. Знаю, що домовлятися з росіянами дуже складно, треба мати сталеві нерви та залізне терпіння.

Якщо мені знову доведеться відправитися у зону бойових дій, поїду без вагань. Смерті не боюся, але мені страшно знову потрапити в полон. Там було дуже багато жахливих речей. Але повірте, там немає кого пробачати. Це нелюди, які не заслуговують на існування.

Олександр ГАЛУХ, «Вечірній Київ»

Інші новини

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

введіть свій коментар!
введіть тут своє ім'я

Останні новини