Автор: Костянтин Кривопуст, адвокат.
Цей текст узагальнює загальну правову рамку для громадян України, які перебувають у Європейському Союзі у зв’язку зі збройним конфліктом в Україні. Це не є індивідуальним правовим висновком; конкретна ситуація завжди оцінюється відповідно до права відповідної держави-члена ЄС та з урахуванням особистих обставин відповідної особи.
Статус тимчасового захисту в ЄС
Громадяни України та інші особи, які підпадають під відповідні правила ЄС, можуть мати в державах-членах ЄС право на тимчасовий захист відповідно до Директиви 2001/55/ЄС та подальших рішень ЄС, ухвалених у відповідь на війну в Україні.
Статус тимчасового захисту, як правило, включає, зокрема:
- право на проживання в державі-члені ЄС, яка надала захист;
- доступ до ринку праці або до самостійної підприємницької діяльності відповідно до правил відповідної держави;
- доступ до житла або допомоги з житлом;
- доступ до медичної допомоги;
- доступ до соціальної допомоги або базового матеріального забезпечення;
- доступ дітей до освіти;
- захист від повернення, якщо таке повернення суперечило б праву ЄС, міжнародному праву або принципу non-refoulement.
Конкретні умови, реєстраційні процедури, строк дії документів і обсяг окремих прав можуть відрізнятися залежно від держави-члена ЄС.
Принцип non-refoulement: заборона повернення в небезпеку
Міжнародне та європейське право забороняє повертати, висилати або видавати особу до країни, де їй загрожував би реальний ризик серйозної шкоди. Цей принцип називається non-refoulement.
Повернення може бути неприпустимим, зокрема тоді, якщо після повернення особі загрожувало б:
- серйозна загроза життю або особистій безпеці;
- катування, нелюдське або таке, що принижує гідність, поводження;
- серйозна шкода внаслідок збройного конфлікту;
- індивідуальний ризик переслідування або іншого серйозного порушення основних прав.
Заборона катувань і нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження має в європейському праві надзвичайно сильний захист. На практиці, однак, завжди оцінюється конкретна ситуація особи, місце повернення, особисті обставини та актуальні безпекові умови.
Депортація, вислання та екстрадиція: що потрібно розрізняти
Важливо розрізняти кілька правових механізмів:
- Вислання або повернення в імміграційному провадженні
Держава-член ЄС може відповідно до свого національного права вирішувати ситуацію особи, яка:
- не має чинного дозволу на проживання;
- не виконує умов перебування;
- втратила відповідний статус або їй не було його надано;
- становить серйозний ризик для безпеки відповідно до права відповідної держави.
Однак навіть у таких випадках держава не має права повернути особу туди, де їй загрожував би реальний ризик серйозної шкоди, катувань, нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження або інше порушення принципу non-refoulement.
- Екстрадиція або передача у кримінальних справах
Європейські держави можуть за певних умов застосовувати механізми екстрадиції або іншої передачі особи у кримінальних справах. Зазвичай ідеться про випадки, коли особа є підозрюваною, обвинуваченою або засудженою за кримінальне правопорушення.
Такий порядок, однак, регулюється суворими правовими правилами. Держава повинна оцінити, зокрема:
- чи існує чинна правова підстава для видачі або передачі;
- чи не йдеться про політично мотивоване переслідування;
- чи не загрожують особі катування, нелюдське або таке, що принижує гідність, поводження;
- чи не суперечила б видача основним правам;
- чи виконані процесуальні гарантії відповідно до права відповідної держави та відповідних міжнародних зобов’язань.
Екстрадиція у кримінальній справі, таким чином, не є тим самим, що примусове повернення лише з підстави військового обов’язку або мобілізації.
Що загалом не діє
Загалом не можна стверджувати, що Європейський Союз має єдиний механізм, який дозволяв би автоматично та масово повертати українських громадян в Україну лише тому, що на них може поширюватися військовий обов’язок або мобілізація.
Отже, загалом діє таке:
- ЄС не має загального механізму примусового повернення українських чоловіків лише з метою мобілізації;
- сам по собі військовий обов’язок, як правило, не є тотожним кримінально-правовій підставі для екстрадиції;
- кожна держава-член повинна діяти відповідно до свого права, права ЄС та міжнародних зобов’язань;
- повернення або видача не повинні призводити до порушення принципу non-refoulement;
- особа з чинним тимчасовим захистом не може бути свавільно позбавлена захисту без законної підстави та процесуальних гарантій.
Однак це не означає, що особа з українським громадянством ніколи не може бути предметом імміграційного провадження, вислання або екстрадиції. Такі випадки можуть виникати, зокрема, там, де існують індивідуальні правові підстави, наприклад кримінальне провадження, серйозні безпекові підстави або невиконання умов перебування. Навіть тоді мають поважатися основні права та заборона повернення в небезпеку.
Чому можуть виникати окремі випадки повернення
Окремі випадки повернення або спроби повернення можуть виникати з різних причин. Це не означає автоматично, що існує загальна політика ЄС повертати українських громадян до зони війни.
Зокрема, може йтися про:
- добровільне повернення особи в Україну;
- повернення під тиском особистих, фінансових або сімейних обставин;
- втрату або непродовження дозволу на проживання;
- адміністративні помилки або неправильне тлумачення правил;
- проблеми з документами або реєстрацією тимчасового захисту;
- індивідуальну кримінальну справу, у якій держава розглядає запит про екстрадицію або іншу передачу;
- випадки, коли держава стверджує, що особа становить ризик для безпеки.
Кожен такий випадок має оцінюватися індивідуально, і особа повинна мати можливість скористатися доступними засобами правового захисту відповідно до права відповідної держави-члена.
Відповідні правові положення та міжнародні конвенції
Нижче наведені нормативні акти та статті становлять основну правову рамку, пов’язану з темою тимчасового захисту, вислання, екстрадиції та заборони повернення в небезпеку.
- Право Європейського Союзу
Директива Ради 2001/55/ЄС про тимчасовий захист
- Стаття 2 — визначає поняття тимчасового захисту як надзвичайного механізму на випадок масового прибуття переміщених осіб.
- Стаття 4 — регулює тривалість тимчасового захисту.
- Стаття 8 — встановлює обов’язок держав-членів надати особам із тимчасовим захистом дозвіл на проживання на час дії захисту.
- Стаття 12 — стосується доступу осіб із тимчасовим захистом до працевлаштування або самостійної підприємницької діяльності.
- Стаття 13 — стосується житла, соціальної допомоги та засобів до існування.
- Стаття 14 — регулює доступ неповнолітніх осіб до освіти.
- Стаття 28 — дозволяє в певних виняткових випадках виключити особу з тимчасового захисту, наприклад з підстав серйозної кримінальної діяльності або ризику для безпеки. Однак це положення має тлумачитися обмежувально та відповідно до основних прав.
Виконавче рішення Ради (ЄС) 2022/382
- Це рішення активувало механізм тимчасового захисту для осіб, переміщених з України внаслідок військового вторгнення, розпочатого 24 лютого 2022 року.
- Воно визначає коло осіб, на яких поширюється тимчасовий захист, зокрема громадян України, які проживали в Україні до 24 лютого 2022 року, деяких членів їхніх сімей та інші визначені групи осіб.
Хартія основних прав Європейського Союзу
- Стаття 1 — людська гідність є недоторканною і повинна поважатися та захищатися.
- Стаття 2 — право на життя.
- Стаття 4 — заборона катувань і нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.
- Стаття 18 — право на притулок із дотриманням Женевської конвенції та Договорів ЄС.
- Стаття 19 пункт 1 — заборона колективного вислання.
- Стаття 19 пункт 2 — заборона вислання, повернення або видачі особи до держави, де їй загрожує серйозна небезпека смертної кари, катувань або іншого нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження або покарання.
- Стаття 47 — право на ефективний правовий захист і справедливий судовий розгляд.
Директива про поверення 2008/115/ЄС
- Стаття 5 — під час здійснення процедур повернення держави-члени повинні поважати принцип non-refoulement, найкращі інтереси дитини, сімейне життя та стан здоров’я відповідної особи.
- Стаття 6 — регулює рішення про повернення щодо осіб, які незаконно перебувають на території держави-члена.
- Стаття 9 — визначає випадки, коли вислання повинно або може бути відкладене, зокрема якщо вислання порушило б принцип non-refoulement.
- Стаття 13 — регулює право на ефективний засіб оскарження рішення про повернення або вислання.
- Європейська конвенція з прав людини
Європейська конвенція про захист прав людини і основоположних свобод
- Стаття 2 — право на життя.
- Стаття 3 — заборона катувань і нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання. Ця стаття є ключовою при оцінці того, чи можливо вислати, повернути або видати особу до країни, де їй загрожував би серйозний ризик такого поводження.
- Стаття 5 — право на свободу та особисту недоторканність, релевантне, зокрема, при затриманні у зв’язку з висланням або екстрадицією.
- Стаття 6 — право на справедливий судовий розгляд, релевантне, зокрема, у кримінальних справах.
- Стаття 8 — право на повагу до приватного і сімейного життя, яке може бути важливим при оцінці наслідків вислання.
- Стаття 13 — право на ефективний засіб правового захисту.
Протокол № 4 до Європейської конвенції з прав людини
- Стаття 4 Протоколу № 4 — заборона колективного вислання іноземців.
- Міжнародне біженське та гуманітарне право
Конвенція про статус біженців 1951 року
- Стаття 1 — визначає поняття біженця.
- Стаття 32 — регулює вислання біженця, який законно перебуває на території договірної держави; вислання можливе лише з підстав національної безпеки або громадського порядку та за дотримання процесуальних гарантій.
- Стаття 33 пункт 1 — встановлює принцип non-refoulement: заборону висилати або повертати біженця до кордонів території, де його життя або свобода були б під загрозою з причин раси, релігії, національності, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.
- Стаття 33 пункт 2 — встановлює обмежений виняток для осіб, які становлять небезпеку для безпеки країни або засуджені за особливо тяжкий злочин. Однак цей виняток не дозволяє повернення туди, де загрожували б катування або нелюдське поводження відповідно до інших абсолютних заборон.
Конвенція ООН проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання
- Стаття 3 пункт 1 — жодна держава не має права вислати, повернути або видати особу іншій державі, якщо існують серйозні підстави вважати, що їй загрожувала б небезпека катувань.
- Стаття 3 пункт 2 — при оцінці ризику враховуються всі релевантні обставини, включно з існуванням систематичних грубих порушень прав людини в цій державі.
Міжнародний пакт про громадянські і політичні права
- Стаття 6 — право на життя.
- Стаття 7 — заборона катувань і жорстокого, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.
- Стаття 13 — процесуальні гарантії при висланні іноземця, який законно перебуває на території держави.
- Екстрадиція та кримінальні справи
У кримінальних справах також може бути релевантним національне право конкретної держави-члена ЄС та відповідні договори про екстрадицію або європейські інструменти судової співпраці. Загалом, однак, діє правило, що ані екстрадиція, ані інша передача у кримінальній справі не повинні призводити до порушення:
- заборони катувань і нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження;
- права на життя;
- принципу non-refoulement;
- права на справедливий судовий розгляд;
- заборони колективного вислання;
- права на ефективний засіб оскарження.
Висновок
Примусове повернення громадянина України з ЄС в Україну загалом не може бути обґрунтоване лише тим, що на цю особу поширюється військовий обов’язок або мобілізація. Якщо особа має чинний статус тимчасового захисту, права, пов’язані з цим статусом, повинні поважатися.
Водночас держави-члени ЄС можуть в індивідуальних випадках застосовувати імміграційні, безпекові або кримінально-правові механізми, наприклад у разі незаконного перебування, серйозного порушення правових норм або у кримінальних справах. Однак ці механізми не є необмеженими.
Загальне правило полягає в тому, що жодна держава ЄС не має права повернути, вислати або видати особу до країни чи регіону, де їй загрожував би реальний ризик загрози життю, катувань, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження, або серйозної шкоди у зв’язку зі збройним конфліктом. У такому випадку повернення могло б суперечити європейському та міжнародному праву, зокрема принципу non-refoulement.
Автор: Костянтин Кривопуст, адвокат.