До Дня Незалежності України

Автор: адвокат Костянтин Кривопуст

День Незалежності України — це не лише дата в календарі та не просто спогад про голосування Верховної Ради 24 серпня 1991 року. Це день, коли ми маємо особливо гостро усвідомлювати ціну державності.

Українська незалежність ніколи не була подарунком історії. Вона неодноразово проголошувалася, втрачалася, опинялася під загрозою знищення — і знову відроджувалася. Український народ не один раз стояв перед питанням, яке для інших націй могло б здатися остаточним: чи існуватиме Україна як самостійна держава?

Якщо спробувати поглянути на українську історію не лише як на послідовність дат, а як на історію боротьби за суб’єктність, можна побачити щонайменше кілька моментів, коли українська державність фактично опинялася на межі зникнення.

І парадокс української історії полягає в тому, що навіть після найтяжчих поразок зникала держава — але не зникала сама ідея України.

1917–1921 роки: перша велика битва за незалежність у ХХ столітті

Перший масштабний виклик модерній українській державності виник після падіння Російської імперії у 1917 році.

Український національний рух, який спочатку вимагав автономії, дуже швидко пройшов шлях до ідеї повної незалежності. Українська Центральна Рада створила власні органи влади, а III Універсалом проголосила Українську Народну Республіку.

Коли більшовицька Росія розпочала війну проти УНР, стало зрозуміло: питання вже не в обсязі автономії, а в самому праві України існувати як окрема політична нація.

22 січня 1918 року IV Універсал проголосив Україну незалежною державою. Вперше в новітній історії українці створили незалежну національну державу з власними органами влади, армією, фінансовою системою, дипломатією та державними символами.

Але молода держава опинилася в надзвичайно складному геополітичному становищі.

Війна точилася одночасно на кількох фронтах. Українські землі стали ареною боротьби більшовиків, білогвардійців, польських військ, німецьких та австро-угорських сил, а також численних українських військових і повстанських формувань.

Символом тієї епохи стали Крути — бій, який продемонстрував, що боротьба за державність вимірюється не лише дипломатичними документами, а й готовністю суспільства захищати власну державу.

Українська революція завершилася військовою поразкою. У 1921 році після кількох воєн із радянською Росією майже вся територія України опинилася під контролем більшовиків. Інші українські землі опинилися під владою Польщі, Румунії та Чехословаччини.

Україна фактично втратила незалежну державу. Але не втратила прагнення до незалежності.

Саме це принципово важливо.

Поразка 1921 року не стала історичним кінцем української державності. Досвід УНР залишився у політичній пам’яті поколінь і став одним із фундаментів майбутнього відновлення незалежності.

1939–1950-ті: коли питання державності перейшло у підпілля

Наступним випробуванням стала Друга світова війна та післявоєнний період.

Українські землі опинилися між двома тоталітарними системами — нацистською Німеччиною та сталінським Радянським Союзом. Українці опинилися не лише на фронтах світової війни, а й у складній боротьбі за право самостійно визначати власне політичне майбутнє.

У 1941 році було проголошено Акт відновлення Української Держави у Львові. Незабаром нацистська влада заарештувала українських діячів, які підтримали проголошення.

Після завершення Другої світової війни боротьба не припинилася. Українське підпілля продовжувало збройний опір радянській системі. До початку 1950-х років радянські органи безпеки вели масштабну боротьбу проти українського націоналістичного підпілля.

Цей період важливо розглядати без спрощень і міфологізації. Український визвольний рух був складним явищем, а його історія містить суперечливі сторінки та різні політичні течії.

Проте з точки зору історії державності важливим залишається інше: після поразки УНР і встановлення радянського контролю ідея української політичної самостійності не зникла.

Вона продовжила існувати навіть тоді, коли не мала можливості реалізуватися у формі незалежної держави.

Радянський період: незалежність без незалежної держави

Можна поставити парадоксальне питання: чи була Україна в СРСР державою?

Формально Українська РСР мала ознаки державності: територію, органи влади, конституцію та навіть формальне право виходу з Радянського Союзу. Українська РСР була також однією із держав-засновниць ООН.

Але реального суверенітету не існувало.

Ключові політичні рішення ухвалювалися в союзному центрі. Українська економіка, армія, зовнішня політика та значна частина суспільного життя контролювалися Москвою.

Водночас радянська Україна зберегла певну інституційну та територіальну основу, яка згодом мала принципове значення.

Тому 1991 рік не був народженням України «з нічого». Це було відновлення незалежності на основі вже існуючої територіальної та інституційної реальності Української РСР.

І саме це стало одним із історичних парадоксів радянського періоду: система, яка прагнула інтегрувати Україну в радянський політичний простір, водночас зберегла окрему адміністративно-територіальну одиницю, яка у 1991 році стала незалежною державою.

1991 рік: момент, коли незалежність стала незворотною

24 серпня 1991 року Верховна Рада України проголосила Україну незалежною демократичною державою. У самому тексті постанови було передбачено проведення всеукраїнського референдуму на підтвердження Акта проголошення незалежності.

А 1 грудня український народ поставив крапку в питанні легітимності цього рішення.

Понад 90% громадян, які взяли участь у референдумі, підтримали незалежність. Причому незалежність була підтримана в усіх 27 адміністративних регіонах України, включно з Кримом і Севастополем.

Це був надзвичайно важливий момент не лише української, а й європейської історії.

Україна не просто проголосила незалежність.

Український народ підтвердив її своїм голосом.

І саме тому 1991 рік став принципово відмінним від 1918-го.

У 1918 році українська незалежність була проголошена в умовах війни та революційного хаосу.

У 1991 році вона була підтверджена демократичним волевиявленням населення на всій території республіки.

2014 рік: незалежність знову опинилася під безпосередньою загрозою

Здавалося, що після розпаду СРСР питання існування України як незалежної держави вже остаточно вирішене.

Історія показала, що це була помилка.

У 2014 році Росія окупувала Крим та розпочала збройну агресію на сході України. Таким чином, питання територіальної цілісності та суверенітету України знову стало питанням війни.

Проте 2014 рік був не лише початком нової війни.

Це був момент, коли українське суспільство продемонструвало, що незалежність 1991 року перестала бути лише юридичним фактом і стала суспільною цінністю, яку мільйони людей готові захищати.

Україна не припинила існувати як держава.

Не змінила свого конституційного устрою під зовнішнім примусом.

Не відмовилася від власного суверенітету.

І не погодилася на ліквідацію власної державності.

2022 рік: найбільша загроза після 1991-го

24 лютого 2022 року Росія розпочала повномасштабне вторгнення.

Метою агресії, незалежно від формулювань російської пропаганди, фактично стало знищення можливості України самостійно визначати власне майбутнє.

Перші місяці війни стали моментом, коли питання існування української держави знову набуло екзистенційного характеру.

Падіння столиці, знищення центральної влади, розпад державних інституцій або примусова зміна політичного курсу могли б означати фактичну втрату незалежності.

Цього не сталося.

Українська держава продовжила функціонувати.

Армія продовжила опір.

Органи державної влади продовжили роботу.

Суспільство не погодилося на капітуляцію державності.

Станом на 24 серпня 2026 року Україна вже 35-й рік відзначає відновлену незалежність, водночас продовжуючи захищати її у війні з Росією.

То скільки разів Україна могла втратити незалежність?

На це питання немає математично точної відповіді.

Історик може рахувати проголошення незалежності, війни, окупації, ліквідацію державних інституцій або моменти, коли існування української державності було поставлене під сумнів.

Якщо рахувати саме великі історичні переломи, можна виділити щонайменше чотири фундаментальні хвилі:

1917–1921 роки — перша боротьба за модерну українську державність;

1939–1950-ті роки — спроба продовжити боротьбу за державність в умовах Другої світової війни та радянської окупації;

2014 рік — початок нової російсько-української війни та окупація частини території України;

2022 рік — повномасштабна війна та наймасштабніша після 1991 року загроза самому існуванню української держави.

Але між цими етапами існувала ще одна, менш помітна боротьба — боротьба за збереження української ідентичності.

Саме вона пояснює, чому після 1921 року Україна змогла відродитися у 1991-му.

Незалежність — це не тільки територія

Для юриста поняття незалежності має конкретний зміст.

Це суверенітет.

Територіальна цілісність.

Верховенство Конституції.

Самостійна система державної влади.

Здатність держави самостійно формувати внутрішню та зовнішню політику.

Але для суспільства незалежність — це ще й відповідь на значно глибше питання:

хто має право вирішувати майбутнє України?

Історія останніх століть дає на це питання однозначну відповідь: не імперія, не сусідня держава, не зовнішня політична сила і не окупаційна адміністрація.

Український народ.

Саме тому 1 грудня 1991 року має таке значення. 90,32% учасників референдуму підтвердили Акт проголошення незалежності. Це була не просто юридична процедура. Це був суспільний договір про те, що українці хочуть жити у власній державі.

Найважливіший урок української історії

Україна втрачала державність.

Але Україна ніколи остаточно не втрачала ідею державності.

У цьому, можливо, і полягає головний феномен нашої історії.

Держава може бути окупована.

Можуть бути знищені урядові установи.

Може бути розгромлена армія.

Може змінитися політична еліта.

Можуть бути перекроєні кордони.

Але якщо народ зберігає усвідомлення себе політичною нацією, боротьба за державність може розпочатися знову.

Саме так сталося після 1921 року.

Саме так сталося у 1991 році.

І саме це ми бачимо сьогодні.

Незалежність як відповідальність

Для мого покоління і для сучасної України День Незалежності вже не може бути лише святом.

Це день пам’яті про тих, хто намагався створити українську державу у 1917–1921 роках.

Про тих, хто продовжував боротьбу після її поразки.

Про дисидентів, правозахисників та представників українського культурного руху, які зберігали національну самосвідомість у радянську добу.

Про покоління 1991 року, яке отримало історичний шанс і скористалося ним.

Про тих, хто у 2014 році став на захист України.

І про тих, хто з 2022 року щодня захищає не абстрактну територію, а право українського народу бути господарем власної держави.

Як адвокат я особливо гостро усвідомлюю, що незалежність — це передусім право.

Право народу на самовизначення.

Право держави на суверенітет.

Право людини жити у вільній країні.

Право суспільства самостійно визначати свою політичну систему.

Право України мати власне майбутнє.

Тому незалежність — це не лише те, що ми отримали у 1991 році.

Це те, що кожне покоління повинно зберегти для наступного.

Історія України довела: наша незалежність уже неодноразово стояла на межі зникнення.

Але щоразу, коли здавалося, що українська державність програна назавжди, знаходилися люди, які знову піднімали український прапор.

У 1918 році.

У 1919-му.

У 1920–1921 роках.

У підпіллі після Другої світової війни.

У 1991 році.

На Майдані та фронті у 2014-му.

У Києві, Харкові, Чернігові, Миколаєві, Херсоні та десятках інших міст у 2022 році.

Тому українську історію неправильно описувати лише як історію втрат.

Це історія відновлення.

Україна не раз опинялася на межі зникнення як незалежна держава.

Але кожного разу поверталася.

І сьогодні, у День Незалежності, мабуть, найважливіше усвідомити просту річ:

незалежність України — це не випадковість історії. Це результат боротьби поколінь.

І наше покоління отримало не право завершити цю боротьбу, а обов’язок передати наступному поколінню незалежну, суверенну та правову Україну.

З Днем Незалежності, Україно!

Адвокат Костянтин Кривопуст