Автор: адвокат Костянтин Кривопуст

28 серпня 2026 року селище Мила Бучанського району стало місцем трагедії, масштаби якої важко усвідомити.

Після російського удару по об’єкту, де зберігалися боєприпаси, відбулася масштабна детонація. Станом на 30 серпня офіційно повідомляється вже про 38 загиблих, 20 поранених та чотирьох людей, які залишаються зниклими безвісти. Пошкоджено близько 130 будинків та інші цивільні об’єкти.

За кожною цифрою — людина.

Мати. Батько. Дитина. Чоловік. Дружина. Літня людина, яка мала провести останні роки свого життя у безпеці.

Особливо страшно усвідомлювати, що значна частина загиблих перебувала у пансіонаті для людей похилого віку та людей з інвалідністю, розташованому неподалік від місця зберігання боєприпасів.

І саме тут виникає питання, на яке держава зобов’язана дати не політичну, а юридично аргументовану відповідь:

Хто і чому допустив розміщення складу боєприпасів у безпосередній близькості до житлової забудови та цивільного об’єкта, де перебували люди?

Російський удар — причина трагедії. Але чи є він єдиною причиною її масштабу?

Немає жодного сумніву: відповідальність за сам факт збройної агресії, обстріли української території та загибель цивільного населення лежить на Російській Федерації.

Але це не означає, що українські посадові особи автоматично звільняються від відповідальності за власні рішення або бездіяльність.

Це принципове питання.

Якщо боєприпаси були розміщені там, де їх зберігати не можна було з огляду на вимоги безпеки, якщо не були створені належні захисні споруди, якщо не оцінювалися ризики для населення, якщо відповідальні посадові особи знали про небезпеку, але нічого не зробили — війна не може бути універсальним виправданням службової недбалості.

Навпаки.

В умовах війни стандарти відповідальності державних службовців і військового командування повинні бути ще вищими.

Адже саме війна робить очевидним: об’єкт із боєприпасами рано чи пізно може стати ціллю противника.

Це вже не перший випадок

Особливо тривожним є те, що ця трагедія не виникла у вакуумі.

Українські посадовці вже говорять про необхідність розслідувати, чому боєприпаси зберігалися фактично серед житлової забудови. Президент Володимир Зеленський заявив, що місце зберігання боєприпасів «там точно не повинно було бути». Прем’єр-міністр також публічно поставив питання про повторення помилок після попередньої трагедії у Вишневому.

А це вже зовсім інший рівень відповідальності.

Якщо після попередніх інцидентів відповідні органи мали інформацію про небезпеку, але не зробили висновків, необхідно встановити:

• хто отримував відповідні доповіді;
• хто відповідав за розміщення і зберігання боєприпасів;
• хто погоджував використання конкретного об’єкта;
• хто здійснював контроль за дотриманням вимог безпеки;
• чи проводилася оцінка ризиків для населення;
• чи були альтернативні місця для зберігання;
• чому потенційно небезпечний об’єкт опинився поруч із житловими будинками;
• чи були порушені нормативні документи та накази;
• хто знав про проблему і не вжив заходів.

Саме відповіді на ці питання повинні визначити коло осіб, відповідальних за трагедію.

«Ми не знали» — більше не може бути відповіддю

Особливо важливим є повідомлення про те, що місцеві мешканці знали про облаштований склад боєприпасів у колишньому овочесховищі та бачили регулярне завезення туди ящиків військовими автомобілями.

Якщо ця інформація підтвердиться слідством, постає ще одне принципове питання:

якщо про потенційно небезпечний об’єкт знали місцеві мешканці, то хто з відповідальних посадових осіб не знав про нього?

І якщо не знав — чому?

А якщо знав — чому не діяв?

Саме тому розслідування повинно бути максимально широким і незалежним. Воно не може обмежитися встановленням безпосереднього виконавця чи військовослужбовця, який відповідав за склад.

Потрібно дослідити весь управлінський ланцюг прийняття рішень.

Від конкретного об’єкта — до командування.

Від командування — до відповідних органів військового управління.

Від них — до посадових осіб, які мали забезпечувати контроль, безпеку та належне розміщення вибухонебезпечних матеріалів.

Винні повинні бути покарані — але тільки після повного розслідування

Як адвокат я категорично проти практики призначення винних до завершення слідства.

Але так само категорично я проти іншої практики — коли після гучної трагедії проходить кілька місяців, суспільству демонструють кілька формальних кримінальних проваджень, а потім справа поступово зникає з інформаційного поля.

Цього разу такого бути не повинно.

СБУ вже повідомила про кримінальне провадження за фактом удару РФ та вторинної детонації. Серед статей — стаття 425 Кримінального кодексу України — недбале ставлення до військової служби, а також стаття 437 щодо злочину агресії.

Але суспільство має отримати відповідь не лише на питання «хто натиснув кнопку», а й на питання:

Хто створив умови, за яких один удар перетворився на катастрофу для цілого населеного пункту?

Якщо буде встановлено службову недбалість, перевищення повноважень, порушення правил зберігання боєприпасів або інші злочинні дії чи бездіяльність — винні повинні понести передбачене законом покарання.

Незалежно від звання.

Незалежно від посади.

Незалежно від політичних зв’язків.

Незалежно від того, наскільки високий кабінет вони займають.

Компенсація потерпілим — не милість держави

Є ще одна принципова проблема.

Родини загиблих не повинні залишитися сам на сам із наслідками цієї трагедії.

Люди, які втратили близьких, повинні отримати не тільки слова співчуття, а реальну та своєчасну компенсацію.

Постраждалим необхідно забезпечити:

1. Компенсацію родинам загиблих.

Це має включати передбачені законом виплати, а також компенсацію шкоди у випадках, коли для цього є правові підстави.

2. Повне відшкодування шкоди здоров’ю потерпілих.

Лікування, реабілітація, протезування, психологічна допомога та інші витрати не повинні перекладатися на людей, які вже стали жертвами трагедії.

3. Відновлення або компенсацію знищеного та пошкодженого житла.

Людина, яка втратила будинок через вибух і пожежу, не повинна роками доводити очевидне.

4. Допомогу сім’ям загиблих у довгостроковій перспективі.

Особливо якщо загиблий був основним годувальником сім’ї.

5. Прозорий механізм встановлення шкоди.

Потерпілий не повинен проходити багаторічний бюрократичний марафон, щоб довести, що його будинок був пошкоджений.

Держава повинна сама створити механізм, який дозволить швидко зафіксувати збитки та забезпечити виплати.

Не можна списати все на війну

Україна воює.

Україна щодня зазнає російських ударів.

Українські військові щодня ризикують життям.

Саме тому суспільство не має права дозволяти чиновникам використовувати війну як щит від відповідальності.

Війна пояснює, чому ворог атакує.

Але вона не пояснює, чому боєприпаси могли опинитися там, де їхня детонація створювала смертельну небезпеку для цивільних.

Це принципово різні речі.

Росія є агресором.

Але якщо українська посадова особа допустила службову недбалість, то відповідальність за цю недбалість несе саме вона.

І саме тому слідство має встановити причинно-наслідковий зв’язок між рішеннями конкретних посадових осіб та наслідками трагедії.

Мила повинна стати останнім попередженням

У цій трагедії Україна втратила десятки людей.

Але якщо після цього знову прозвучать лише слова «розберемося», «буде проведена перевірка» і «винні будуть покарані», а через кілька місяців суспільство не побачить результату — це означатиме, що держава нічого не навчилася.

Тому необхідний повний аудит усіх місць зберігання боєприпасів, розташованих поблизу цивільної забудови.

Не вибірковий.

Не формальний.

Не для звіту.

Повний.

Необхідно перевірити не лише військові склади, а й тимчасові майданчики, промислові приміщення, колишні підприємства та інші об’єкти, які могли бути переобладнані для зберігання вибухонебезпечних матеріалів.

Якщо хоча б один подібний об’єкт існує сьогодні — його необхідно перевірити до того, як наступний російський удар перетворить службову недбалість на нову братську могилу.

Право має працювати навіть під час війни

Ми не можемо повернути загиблих у Милі.

Але ми можемо зробити так, щоб їхня смерть не була марною.

Для цього потрібні три речі:

правда, відповідальність і компенсація.

Правда — про те, хто і чому ухвалив рішення.

Відповідальність — для кожного, чия доведена злочинна дія або бездіяльність стала причиною чи сприяла масштабуванню трагедії.

Компенсація — для тих, хто втратив найдорожче, здоров’я, житло, майно та нормальне життя.

І ще одне.

Посада не повинна бути індульгенцією.

Українські військові захищають державу ціною власного життя. Цивільні громадяни мають право вимагати від державного апарату такого самого рівня відповідальності за рішення, які впливають на їхню безпеку.

Трагедія в Милі повинна стати не черговою сторінкою статистики війни, а точкою, після якої правила безпеки, державний контроль і персональна відповідальність посадовців перестануть бути формальністю.

Бо найстрашніше після трагедії — не тільки смерть.

Найстрашніше — якщо після неї нічого не зміниться.

Костянтин Кривопуст, адвокат