Адвокат Костянтин Кривопуст
Ще зовсім недавно дитинство асоціювалося з двором, спортивним майданчиком, велосипедом, лісом, річкою, книжкою, футбольним м’ячем і живим спілкуванням з друзями. Сьогодні значна частина дитячого дозвілля перемістилася на екран смартфона.
Це не означає, що цифрові технології є ворогом дитини. Інтернет дає доступ до знань, освіти, спілкування, творчості та нових можливостей. Однак проблема починається там, де цифрове середовище перестає бути інструментом і поступово стає середовищем, яке визначає спосіб життя дитини.
Саме тому європейська дискусія про обмеження доступу дітей до соціальних мереж набуває принципового значення.
Європа переходить від рекомендацій до вікових обмежень
17 вересня 2026 року Європейська комісія представила пропозицію EU KIDS Act — EU Keeping Internet Digital Spaces Accountable and Trustworthy.
Запропонована модель передбачає поступовий доступ до соціальних мереж і відеоплатформ:
- дітям до 13 років пропонується не дозволяти створювати власні акаунти;
- для дітей від 13 до 15 років передбачається можливість користування відповідними платформами під контролем батьків;
- з 15 років пропонується встановити загальноєвропейський мінімальний вік для самостійного створення акаунта.
Водночас Європейська комісія пропонує змінити сам підхід до відповідальності: цифрові платформи повинні доводити, що їхні послуги є безпечними та відповідають віку користувачів, а не перекладати весь тягар контролю на дитину та її батьків.
Ця пропозиція не виникла на порожньому місці.
Ще у 2025 році Європейська комісія затвердила рекомендації щодо захисту неповнолітніх у межах Digital Services Act. Серед запропонованих заходів — приватні акаунти за замовчуванням, обмеження шкідливих рекомендаційних алгоритмів, блокування небажаних контактів, боротьба з кібербулінгом, відключення функцій, які стимулюють надмірне користування, а також використання надійних і таких, що захищають приватність, механізмів перевірки віку.
Тобто мова йде вже не лише про те, щоб сказати дитині: «Не користуйся телефоном занадто довго». Йдеться про зміну самого цифрового середовища.
Чому соціальні мережі становлять особливий ризик для дітей?
Дитина відрізняється від дорослого не лише віком. Її особистість, критичне мислення, здатність оцінювати ризики та опиратися маніпуляціям ще формуються.
Соціальні мережі створюють середовище постійного стимулювання: повідомлення, рекомендації, відео, оцінки, «лайки», коментарі та нескінченна стрічка нового контенту.
Європейські документи прямо називають серед ризиків для неповнолітніх шкідливий контент, кібербулінг, онлайн-грумінг, проблематичну та залежну поведінку, небезпечні комерційні практики й інші форми цифрових ризиків.
Україна також уже визнає проблему.
У Національній стратегії забезпечення прав дитини у цифровому середовищі, схваленій Кабінетом Міністрів у 2025 році, серед цифрових загроз названі сексуальна експлуатація та насильство, онлайн-грумінг, кібербулінг, кіберсталкінг, небезпечний контент, надмірна сексуалізація дітей, використання персональних даних та інші ризики.
Отже, питання полягає не в тому, чи існують ризики. Вони вже офіційно визнані.
Питання полягає в іншому: якою має бути межа між правом дитини на інформацію і необхідністю захистити її від середовища, до якого вона ще не готова?
Українське законодавство вже має основу для такого підходу
Україні не потрібно створювати систему захисту дітей з нуля.
Закон України «Про охорону дитинства» визначає охорону дитинства стратегічним загальнонаціональним пріоритетом і пов’язує її, зокрема, з правом дитини на життя, охорону здоров’я, освіту та всебічний розвиток.
Водночас законодавство визнає право дитини отримувати інформацію, яка відповідає її віку.
Україна також є учасницею Конвенції ООН про права дитини, ратифікованої ще у 1991 році.
Закон України «Про медіа» вже містить положення щодо захисту дітей від інформації, яка може завдати шкоди їхньому фізичному, психічному або моральному розвитку.
Таким чином, потенційна імплементація європейського підходу могла б здійснюватися не шляхом повної заборони цифрового середовища для дітей, а через розвиток уже існуючої системи захисту.
Що могла б зробити Україна?
На мою думку, дискусію варто вести не навколо простого питання «заборонити чи не заборонити соціальні мережі», а навколо конкретного механізму захисту.
Серед можливих напрямів:
По-перше — встановлення вікових категорій.
Українське законодавство могло б визначити різні правила для дітей різного віку: повне обмеження самостійного створення акаунтів для наймолодших, батьківський контроль для підлітків і поступове розширення цифрової самостійності з віком.
По-друге — перевірка віку з максимальним захистом приватності.
Європейська модель передбачає розвиток технологій підтвердження віку без необхідності передавати платформі весь комплект персональних даних користувача. Європейська комісія у 2026 році рекомендувала державам-членам впроваджувати системи анонімного підтвердження віку, а відповідне технічне рішення вже розробляється на рівні ЄС.
Для України це особливо важливо: захищаючи дітей, держава не повинна створити одновременно систему тотального цифрового контролю за всеми громадянами.
По-третє — відповідальність самих платформ.
Якщо платформа створює алгоритми, здатні утримувати дитину перед екраном годинами, питання не може повністю перекладатися на батьків.
Європейські рекомендації вже передбачають відключення або обмеження таких функцій, як автоматичне відтворення, push-сповіщення, «серії» взаємодій та інші механізми, що стимулюють надмірне користування.
По-четверте — відповідальність за небезпечний контент і поведінку.
Необхідні швидкі механізми реагування на кібербулінг, сексуальну експлуатацію, шантаж, поширення інтимних матеріалів дітей, онлайн-грумінг та інші загрози.
Але закон не може замінити батьків
Навіть найкраще законодавство не вирішить проблему, якщо після заборони TikTok або іншої соціальної мережі дитина просто отримає іншу платформу.
Тому обмеження соціальних мереж повинно бути лише частиною політики.
Дитині потрібно запропонувати альтернативу.
І тут ми можемо багато чого згадати з нашого власного минулого.
Ще покоління наших батьків і дідусів проводило значну частину вільного часу не в цифровому просторі. Діти гуляли дворами, їздили на велосипедах, грали у футбол, займалися спортом, ходили в походи, проводили час біля річок і в лісі, читали книжки, спілкувалися один з одним без посередництва екрана.
Не все минуле потрібно ідеалізувати. Але один його урок залишається актуальним: дитині необхідне реальне життя поза екраном.
Спорт замість нескінченного скролінгу
Якщо держава хоче обмежувати цифрове споживання дітей, вона повинна одночасно створювати умови для альтернативного дозвілля.
Безкоштовні або доступні спортивні секції.
Футбольні, баскетбольні та волейбольні майданчики.
Велосипедні маршрути.
Плавання.
Туристичні гуртки.
Дитячі табори.
Молодіжні центри.
Бібліотеки та культурні простори.
Походи та екологічні програми.
Волонтерські ініціативи, адаптовані до віку.
Саме тут політика захисту дітей може перетворитися з політики заборон на політику розвитку.
Дитина не повинна просто почути: «Відклади телефон».
Вона повинна отримати відповідь на запитання: «А що я робитиму замість цього?»
Повернення до реального світу
Сьогодні ми часто говоримо про цифрову грамотність. Але необхідна ще одна категорія — цифрова міра.
Дитина повинна знати не тільки, як користуватися смартфоном, а й коли його відкласти.
Навчитися плавати важливіше, ніж подивитися сотню відео про плавання.
Пробігти кілометр важливіше для розвитку тіла, ніж подивитися спортивний ролик.
Провести день у поході з друзями — це досвід, який не може повністю замінити жодна соціальна мережа.
Природа, спорт, дружба, творчість, культура і живе спілкування не повинні залишитися «альтернативою» цифровому світу. Вони мають бути його необхідним балансом.
Дитині потрібне не ізолювання, а захищене дорослішання
Європейська ініціатива важлива ще й тому, що вона пропонує розглядати дитину не як маленького дорослого користувача цифрової платформи.
Вік має значення.
Рівень психологічної зрілості має значення.
Безпека має значення.
Приватність має значення.
Право на інформацію також має значення.
Тому майбутня українська модель повинна намагатися поєднати ці інтереси, а не протиставляти їх.
Україна могла б використати європейський досвід як основу для власної системи: вікові обмеження, підтвердження віку з гарантіями приватності, відповідальність платформ, батьківський контроль, цифрову освіту та одночасне масштабне інвестування у спорт, культуру, природу й молодіжну інфраструктуру.
Захист дітей у цифрову епоху — це не війна проти технологій.
Це питання про те, хто має визначати ритм дитячого життя — алгоритм соціальної мережі чи сама дитина, її родина, школа та суспільство.
І, можливо, найважливіше завдання сучасної держави полягає не лише в тому, щоб обмежити дитині доступ до шкідливого цифрового середовища, а в тому, щоб зробити реальний світ настільки цікавим, безпечним і доступним, щоб дитині не хотілося проводити в ньому замість життя весь свій час.
Костянтин Кривопуст, адвокат