Адвокат Костянтин Кривопуст
Людство вступає в нову епоху освоєння космосу. Якщо у ХХ столітті космічна діяльність переважно була справою держав і використовувалася для наукових досліджень, зв’язку та стратегічних цілей, то у XXI столітті космос поступово перетворюється на сферу приватного підприємництва, комерційної діяльності та потенційного видобутку природних ресурсів.
Місяць, астероїди та інші небесні тіла вже не є лише об’єктами наукової фантастики. Технологічний розвиток наближає той момент, коли люди зможуть здійснювати тривалі місії, створювати інфраструктуру на інших небесних тілах і використовувати місцеві ресурси.
І саме тут виникає фундаментальна проблема: технології розвиваються значно швидше, ніж міжнародне право.
Правила, створені для іншої епохи
Основою сучасного міжнародного космічного права залишається Договір про принципи діяльності держав з дослідження та використання космічного простору, включно з Місяцем та іншими небесними тілами, 1967 року — так званий Outer Space Treaty.
Для свого часу цей документ був надзвичайно важливим. Він встановив принцип свободи дослідження та використання космосу, заборонив національне привласнення космічного простору і небесних тіл, а також закріпив відповідальність держав за національну космічну діяльність, включаючи діяльність недержавних суб’єктів.
Однак потрібно чесно визнати: цей правовий фундамент створювався у 1960-х роках, коли приватної космічної економіки в сучасному розумінні практично не існувало.
Сьогодні ситуація принципово інша.
У космосі працюють приватні компанії, запускаються тисячі супутників, розвиваються багаторазові ракети, створюються комерційні космічні апарати, плануються місячні бази та місії до астероїдів.
Тому виникає закономірне питання:
Чи достатньо правових норм, сформульованих понад пів століття тому, для регулювання економічної діяльності, якої на момент їх створення фактично не існувало?
На мою думку, міжнародне співтовариство повинно вже зараз шукати відповідь на це питання.
Найскладніше питання — кому належать космічні ресурси?
Одне з головних питань майбутнього — використання природних ресурсів Місяця, астероїдів та інших небесних тіл.
Йдеться не лише про воду, лід чи ґрунт. Потенційно величезне значення можуть мати метали, рідкісні елементи та інші матеріали, які можуть бути використані для виробництва палива, будівництва або подальшого освоєння космосу.
Але міжнародне право повинно розділити щонайменше три різні поняття:
небесне тіло; природний ресурс; результат діяльності людини з видобутку такого ресурсу.
Це не одне й те саме.
Якщо держава або приватна компанія видобула ресурс з астероїда, чи означає це, що вона отримала право власності на сам астероїд?
Очевидно, що ці питання потребують окремого юридичного регулювання.
Саме тому в межах Комітету ООН з використання космічного простору в мирних цілях вже обговорюються потенційні правові моделі діяльності з дослідження, експлуатації та використання космічних ресурсів. У 2025 році це питання офіційно залишалося серед напрямів роботи юридичного підкомітету COPUOS.
Це важливий сигнал: проблема вже не є теоретичною.
Історія Деніса Хоупа показує юридичну проблему
Один із найбільш відомих прикладів, який демонструє складність питання космічної власності, пов’язаний із американцем Денісом Хоупом (Dennis Hope) та його Lunar Embassy.
Починаючи з 1980 року, Хоуп заявляє про права на місячну територію та продає клієнтам документи, які називає документами на право власності на ділянки Місяця. Сьогодні його організація також пропонує ділянки на інших небесних тілах.
Аргументація Хоупа базувалася, зокрема, на твердженні, що Договір про космос забороняє саме національне привласнення космічних об’єктів, але прямо не формулює заборону приватної власності окремих осіб.
Проте така інтерпретація не означає, що його майнові права були міжнародно визнані.
Навпаки, фахівці з космічного права неодноразово ставили під сумнів юридичну силу таких документів. National Geographic, наприклад, цитував Таньє Массон-Зваан, тодішню президентку International Institute of Space Law, яка зазначала, що придбання документів Lunar Embassy саме по собі не створює права власності на частину Місяця.
Цей приклад цікавий не тому, що він доводить можливість приватної власності на Місяць.
Він демонструє інше:
міжнародне право залишає простір для різних інтерпретацій, а там, де немає достатньо чітких правил, з’являються комерційні моделі, юридичні колізії та потенційні спори.
Що буде, якщо компанія реально почне видобувати ресурси?
Уявімо ситуацію.
Приватна компанія здійснює посадку на астероїді. Вона встановлює обладнання, видобуває метал і транспортує його на Землю.
Хто має право на цей метал?
Чи повинна компанія платити міжнародний збір?
Чи повинна частина доходу спрямовуватися на користь інших держав?
Чи може одна компанія отримати виключне право на експлуатацію конкретного району?
Які межі такого права?
Хто вирішує спір між двома компаніями з різних держав?
Яке право застосовується?
Який суд має юрисдикцію?
І що відбувається, якщо видобуток однієї компанії створює небезпеку для іншої?
На ці питання необхідні конкретні юридичні відповіді до того, як перші масштабні конфлікти виникнуть на практиці.
Необхідно реформувати, а не просто доповнювати стару систему
Я не вважаю, що необхідно відмовлятися від принципів Договору 1967 року.
Навпаки, базові принципи — мирне використання космосу, недопущення національного привласнення, міжнародна співпраця, відповідальність держав та безпека космічної діяльності — повинні залишатися фундаментом.
Але цього вже недостатньо.
Необхідна нова міжнародна правова архітектура, яка враховуватиме приватних операторів, комерційну діяльність, космічні ресурси, штучний інтелект, автономні космічні системи, космічний туризм, орбітальний трафік, космічне сміття та постійні поселення за межами Землі.
ООН уже працює над окремими елементами цієї системи. Наприклад, у межах COPUOS розробляються підходи до довгострокової сталості космічної діяльності, а юридичний підкомітет розглядає питання космічних ресурсів і управління космічним рухом.
Однак наступним кроком має стати формування більш цілісного міжнародного режиму.
Якою може бути нова система?
На мою думку, міжнародне право майбутнього повинно передбачати щонайменше:
1. Міжнародну реєстрацію космічних ресурсних операцій.
Кожна значна операція з видобутку ресурсів повинна бути прозоро зареєстрована.
2. Чітке розмежування власності на небесні тіла та права на видобутий ресурс.
Право використовувати ресурс не повинно автоматично означати право власності на планету, Місяць чи астероїд.
3. Міжнародні правила ліцензування.
Необхідно визначити, хто і на яких умовах може здійснювати промислову діяльність у космосі.
4. Екологічні стандарти.
Космос не повинен перетворитися на територію без правил. Необхідно визначити стандарти запобігання забрудненню небесних тіл та космічного середовища.
5. Механізм вирішення міжнародних космічних спорів.
Майбутні конфлікти можуть виникати між державами, корпораціями та приватними операторами. Для них потрібні зрозумілі процедури юрисдикції, арбітражу та відповідальності.
6. Механізм розподілу економічних вигод.
Якщо космічні ресурси стануть багатомільярдною галуззю, міжнародне право повинно відповісти на питання: чи повинні всі держави мати певну частку вигод від їх використання?
7. Захист історичних і наукових об’єктів.
Місця посадки апаратів, унікальні геологічні райони та інші об’єкти на Місяці можуть мати особливе культурне або наукове значення.
Космос не повинен стати новим Диким Заходом
Історія людства показує: коли технологічні можливості випереджають правові правила, першими виникають не завжди справедливі механізми розподілу ресурсів.
Тому головна мета реформування космічного права полягає не в тому, щоб заборонити приватний бізнес.
Навпаки, приватні компанії можуть стати одним із головних двигунів освоєння космосу.
Але економічна свобода повинна поєднуватися з юридичною визначеністю.
Міжнародне право має відповісти на питання, які ще недавно здавалися фантастикою:
Хто може видобувати ресурси на Місяці?
Чи можна отримати виключне право на певну ділянку астероїда?
Кому належить вода, видобута з місячного льоду?
Чи може приватна компанія створити постійну базу на іншому небесному тілі?
Які права матимуть люди, народжені за межами Землі?
Хто нестиме відповідальність за аварію між приватними космічними апаратами?
Ці питання вже не належать виключно до сфери наукової фантастики.
Вони поступово стають питаннями права.
Право повинно дивитися вперед
Договір 1967 року був створений для світу, в якому людина лише починала освоювати космос. Сьогодні ми стоїмо на порозі зовсім іншої реальності.
ООН та держави мають унікальну можливість сформувати правила до того, як космічна економіка стане масштабною та конфліктною.
На мою думку, реформування міжнародного космічного права — це вже не питання далекого майбутнього.
Це питання юридичної підготовки до майбутнього, яке вже почалося.
Космос повинен залишатися простором дослідження, розвитку та міжнародної співпраці. Але для цього людству необхідно створити право, яке відповідає технологіям XXI століття, а не реаліям 1960-х років.
Адвокат Костянтин Кривопуст