Коломойський — під вартою. Єрмак — без посади та під слідством. Малюк — без крісла голови СБУ. Дука — фігурант «Карфагена». Історія президентства Володимира Зеленського дедалі більше нагадує історію розставань із людьми, які були важливими для його політичного сходження або системи влади.
У політичному прочитанні ця послідовність виглядає як зрада своїх: учорашні партнери й найближчі соратники втрачають місце поруч із президентом, а сам він продовжує представляти владу так, ніби відповідальність за попередні рішення залишилася винятково на тих, хто пішов.
Проте найгостріше питання цієї історії — не особиста образа колишніх союзників. Це відповідальність самого Зеленського за людей, на яких трималася його влада.
2019 рік. Коломойський, телебачення і дорога до президентства
До президентських виборів Зеленський прийшов із величезною телевізійною впізнаваністю. Важливою платформою для його проєктів був телеканал «1+1», який належав Ігорю Коломойському. Reuters під час кампанії описувало канал як потужний медійний ресурс, що сприяв стрімкому політичному піднесенню артиста. Зеленський заперечував залежність від власника телеканалу.
21 квітня 2019 року Зеленський виграв другий тур президентських виборів із результатом 73,22% — понад 13,5 мільйона голосів. Його перемога спиралася на масовий запит на зміну політичного керівництва, а медійна популярність стала одним із ресурсів цього успіху.
Зв’язки з Коломойським залишалися предметом публічної уваги й після виборів. 10 вересня 2019 року президент зустрівся з бізнесменом; Reuters нагадувало про їхні тривалі ділові відносини та питання щодо можливого впливу олігарха на нову владу.
Політичний контраст, який стане очевидним через чотири роки, тоді лише формувався: Зеленський будував образ незалежного президента, хоча частина його шляху до загальнонаціональної популярності пройшла через медіабізнес Коломойського.
2 вересня 2023 року. Коломойський опиняється в СІЗО
2 вересня 2023 року Шевченківський районний суд Києва обрав Коломойському тримання під вартою на два місяці з можливістю внесення застави понад 509 мільйонів гривень. Перед цим йому повідомили про підозру в шахрайстві та легалізації майна, одержаного злочинним шляхом.
7 вересня НАБУ повідомило йому про підозру в іншому провадженні — щодо заволодіння понад 9,2 мільярда гривень ПриватБанку. Наступного дня антикорупційні органи оголосили про заходи з арешту активів.
Для історії відносин із Зеленським це стало переломним епізодом. Коломойський, чий медіаресурс був важливим для майбутнього президента, опинився під вартою за його президентства.
У критичному політичному прочитанні — колишній партнер став непотрібним. Але питання до Зеленського значно ширше за долю одного олігарха: як співвідносяться його антикорупційна риторика та власна історія співпраці з людьми, що уособлювали стару систему?
22–31 липня 2025 року. Дев’ять днів розвороту навколо НАБУ
22 липня 2025 року Зеленський підписав закон, який обмежував незалежність НАБУ і САП та посилював вплив генерального прокурора на їхню роботу. Президент підтримав рішення, що змінювало баланс усередині антикорупційної системи.
Після протестів і критики міжнародних партнерів курс змінився. 31 липня, лише через дев’ять днів, Зеленський підписав закон про відновлення незалежності антикорупційних органів. Цю послідовність — обмеження повноважень, суспільний спротив, відновлення незалежності — зафіксувало й саме НАБУ.
Це найвиразніший приклад політичного розвороту в цій хронології. Президентська підтримка спочатку забезпечила одне рішення, а потім — його перегляд.
Для критиків Зеленського липнева історія стала аргументом на користь висновку: його позиції можуть змінюватися разом із політичною ціною їхнього збереження. Коли спротив виявився значним, влада відступила.
28 листопада 2025 року. Єрмак втрачає посаду
Андрій Єрмак був одним із найвпливовіших представників президентської команди. Він очолював Офіс президента та відігравав важливу роль у міжнародних переговорах.
28 листопада 2025 року, після обшуків у Єрмака, Зеленський оголосив про його відставку. Того самого дня звільнення оформили президентським указом №868/2025.
На відміну від історії з Коломойським, тут ішлося безпосередньо про найближчу управлінську команду президента. Єрмак не був стороннім підприємцем, який колись надав телевізійну платформу. Він очолював апарат, що забезпечував роботу глави держави.
Тому його звільнення поставило питання, яке неможливо закрити одним указом: хто відповідає за багаторічну довіру до керівника президентського Офісу?
У політичному сенсі відставка дозволяє провести межу між президентом і колишнім соратником. Але сама ця межа не стирає спільної історії ухвалення рішень.
13 січня 2026 року. Малюк залишається без крісла голови СБУ
Наступним великим кадровим розривом стало звільнення Василя Малюка.
5 січня 2026 року Зеленський запропонував йому зосередитися на напрямку асиметричних операцій. 9 січня до Верховної Ради надійшло президентське подання про звільнення Малюка з посади голови СБУ. 13 січня парламент підтримав рішення 235 голосами.
Рішення викликало заперечення частини депутатів, які критикували усунення ефективного керівника спецслужби. Малюк заявив, що залишає керівну посаду, але продовжує працювати в системі СБУ.
Цей епізод показав, наскільки умовною є незамінність навіть впливового силовика. Робота на чолі спецслужби та результати, з якими асоціювалося його керівництво, не забезпечили збереження посади.
У критичному прочитанні президентської кадрової політики Малюк став ще одним прикладом того, як учорашня опора перестає бути необхідною на попередньому місці. Проте пояснення цього рішення не може обмежуватися самою процедурою голосування: подання було президентським, а отже, політична відповідальність за нього належить і Зеленському.
11–18 травня 2026 року. Підозра, арешт і застава Єрмака
11 травня 2026 року Єрмаку повідомили про підозру в легалізації майна, одержаного злочинним шляхом, у справі, пов’язаній із будівництвом котеджного містечка під Києвом.
14 травня Вищий антикорупційний суд обрав йому тримання під вартою з можливістю внесення 140 мільйонів гривень застави. 18 травня Єрмак вийшов із СІЗО, після того як заставу внесли.
Так завершився перехід від одного з найвпливовіших кабінетів держави до статусу підозрюваного.
10 листопада суд змінив покладені на Єрмака процесуальні обов’язки, дозволивши йому пересування територією України. Про це наступного дня повідомили з посиланням на САП.
Політичний зміст цієї історії виходить за межі судових засідань. Кримінальне провадження стосується дій конкретних осіб. Але питання про те, як формувалося найближче оточення президента і чому воно отримувало такий рівень довіри, залишається питанням до Зеленського.
4–13 листопада 2026 року. Сергій Дука і «Карфаген»
4 листопада 2026 року НАБУ і САП повідомили про викриття злочинної організації в межах операції «Карфаген». За версією слідства, її учасники використовували корупційні зв’язки в правоохоронних органах для прикриття шахрайських колцентрів та іншої незаконної діяльності.
Одним із підозрюваних став перший заступник начальника Департаменту захисту національної державності СБУ Сергій Дука. Він заперечив свою вину та заявив, що підозра є помстою директора НАБУ Семена Кривоноса за розслідування щодо керівника бюро та його підлеглих.
Після повідомлення про підозру Дуку звільнили з посади, залишивши на службі. 6 листопада ВАКС обрав тримання під вартою з альтернативою застави в 65 мільйонів гривень.
13 листопада Суспільне повідомило, що всю суму застави внесли.
Справа Дуки додала до цієї хронології конфлікт усередині правоохоронної системи. Високопосадовець СБУ, який сам говорив про розслідування щодо НАБУ, опинився під підозрою антикорупційних органів і втратив посаду.
Свої змінюються. Відповідальність президента залишається
Коломойський був пов’язаний із телевізійною кар’єрою Зеленського. Єрмак очолював його Офіс. Малюк керував СБУ та втратив посаду за президентським поданням. Дука став фігурантом справи, яка виявила гостре протистояння всередині правоохоронної системи.
Ці історії різні, але разом вони створюють політичну картину постійної заміни людей навколо центру влади. Саме її критики Зеленського називають зрадою своїх: учорашня близькість, вплив і заслуги швидко втрачають значення, коли змінюється політична ситуація.
Найсильніше звинувачення на адресу президента полягає не у вимозі захищати колишніх партнерів від слідства. Воно полягає в іншому: не можна роками спиратися на людей, а після їхнього падіння поводитися так, ніби їхня поява на вершинах влади не була наслідком власного вибору.
Зеленський має право змінювати команду. Але кожна така зміна залишає питання про попереднє рішення: чому саме цій людині довірили вплив, повноваження і доступ до президента?
Людей можна звільнити. Власну відповідальність разом із ними — ні.
Хто наступний? І хто після всього цього ризикне увійти до команди Зеленського?
Після історій Ігоря Коломойського, Андрія Єрмака, Василя Малюка та Сергія Дуки постає питання, яке стосується не лише минулого президентської команди, а й її майбутнього.
Хто сьогодні готовий увійти до найближчого оточення Володимира Зеленського, знаючи, як склалися долі людей, які раніше мали вплив, довіру та високі посади?
Адже посада в президентській команді — це не лише привілеї, повноваження та доступ до ухвалення державних рішень. Це також політична відповідальність за рішення, до яких посадовець може бути причетним, і ризик одного дня втратити підтримку керівництва.
Історія Єрмака демонструє, що навіть багаторічна близькість до президента не гарантує збереження посади. Відставка Малюка показує, що високі результати на чолі спецслужби не виключають кадрового рішення про звільнення. А кримінальні провадження щодо колишніх впливових діячів нагадують: колишній статус не забезпечує недоторканності.
Звідси виникає ще одне запитання: чи готові нові члени президентської команди не лише користуватися довірою Зеленського, а й самостійно відповідати за наслідки спільних рішень, якщо ця довіра зникне?
Хто погодиться очолити стратегічно важливу установу, якщо політична підтримка може змінитися? Хто готовий брати відповідальність за непопулярні рішення, розуміючи, що в майбутньому президент і колишній підлеглий можуть опинитися по різні боки політичного конфлікту?
Для когось робота поруч із главою держави залишатиметься можливістю впливати на майбутнє України. Для інших наведена хронологія може стати аргументом на користь дистанції від президентської вертикалі.
І найбільш принципове питання тут навіть не в тому, хто наступним залишить команду Зеленського.
Питання в тому, хто погодиться прийти йому на зміну, на яких умовах і з якими гарантіями можливості діяти відповідно до закону, а не лише до політичної доцільності.
Бо справжню ціну місця в президентській команді визначає не день призначення. Її стає видно в день звільнення.
Дмитро Кравченко