Ольга Булкіна та Марина Бердар зробили свою волонтерську роботу професію.
Лікарняний клоун професія досить незвична. Уже в самій назві приховане протиріччя. Бо клоуни — це на загал про сміх та радість, а лікарня — більше про біль. Проте саме завдяки лікарняним клоунам, діти у лікарнях хоч на якийсь час забувають про хворобу та мають змогу відчути себе передусім дітьми. У цьому і місія цієї роботи.
Ольга Булкіна та Марина Бердар лікарняні клоунеси, що працюють в Охматдиті. Коли вони вдягають свої маски — червоні клоунські носики, то перетворюються у Бу і Люсю. Ці персонажі приходять в гості до онкохворих діток, і не тільки. І цей сміх дуже допомагає маленьким пацієнтам. Цей факт визнають лікарі і охоче «прописують» своїм маленьким підопічним таку емоційну підтримку.
Як працювати клоуном, зокрема, у час війни — дівчата розповіли «Вечірньому Києву». Поспілкуватися вони прийшли обоє, бо для них дуже важлива командна робота, яка, як виявляється прописана навіть за протоколом.
ЯКІ ДОРОГИ ПРИВЕЛИ ДО ЛІКАРНЯНОЇ КЛОУНАДИ
Оля Булкіна до лікарняної клоунади пройшла через журналістику. До повномасштабного вторгнення вона 16 років працювала на телебаченні, редакторкою, режисеркою, шеф-редакторкою, продюсувала проєкти.
«Лікарняна клоунада — це була волонтерська діяльність у вільний від роботи час. Фонд „Таблеточки“ у 2019 році організував школу лікарняних клоунів, у той період у мене був важкий час — тато хворів на рак, і я розуміла, наскільки важливим є не просто протокол лікування, а й емоційна підтримка, щоб був дух і сили на цю боротьбу», — каже Оля.
Раніше у неї був досвід клоунади. У 20 років вона потрапила до європейської циркової театральної трупи «Тwо wheels for change», що подорожувала з Німеччини до Монголії на велосипедах. Вони працювали у дитячих будинках України, росії, а також — з дітьми вулиці. З акторами дівчина перетнулася у Києві, допомагала їм як перекладач, бо знала німецьку, а потім закохалася в одного із клоунів і поїхала з ними.
Дорогою вчилася акторській майстерності, жонглюванню, імпровізації, отак подорожували й показували дітям, що щасливим можна бути, коли є тільки два колеса і вуличне мистецтво. Потім у неї був період активної побудови кар’єри, серйозного життя, і вона трохи сумувала за вуличним мистецтвом. З хворобою батька потреба підтримувати інших знову стала дуже актуальною.
Марина про лікарняних клоунів вперше почула від своєї подруги з Миколаєва, яка волонтерила у лікарні. На той час дівчина працювала у комерційній сфері, була рієлтором, менеджером, мала інтернет-магазин із продажу косметики та постілі. Працювала у фармацевтичному бізнесі, була дуже активною у різних комерційних сферах. Але це все не приносило особливої радості.
«Побачила оголошення фонду Таблеточки, що вони навчають на лікарняних клоунів, пішла, і зрозуміла, що можу розвиватися у цьому. Пригадую, що коли питали, скільки часу планую присвячувати такій роботі, то сказала, що десь раз у місяць. А фактично вийшло, що ми з Олею з того першого набору єдині, хто залишився у професії», — каже Марина.
До речі, її мама, яка ще змалку підтримувала дочку в усіх її починаннях, зауважила, як змінилася Марина, якою натхненною стала. І навіть її втома після роботи у лікарні відрізняється від тієї, що була після «дорослої роботи».
ВІД ВОЛОНТЕРСЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ДО ПРОФЕСІЇ
Коли почалася повномасштабна війна, то лікарня Охматдит, у якій дівчата найбільше волонтерили, перейшла на особливий режим життя. Більшість хворих евакуювали, але найважчі маленькі пацієнти із батьками, лікарями та персоналом фактично перебралися у підвали. Також розгорнули нове приймальне відділення, почали надавати допомогу дітям та дорослим із пораненнями.
У березні Київ опинився перед загрозою окупації, на півночі йшли бої, і всі, дорослі та діти дуже стесували й потребували емоційної підтримки. Виявилося, що дітям значно легше перемкнути увагу від того, що відбувалося довкола, а от дорослі постійно «сиділи» в телефонах, мало не цілодобово читали новини. Так само підтримка потрібна була й медперсоналу на який лягла величезна відповідальність і за пацієнтів, їхні та свої сім’ї.
У цей час, виникла ідея влаштувати Дні краси для медичного персоналу. Оля Булкіна написала у соціальних мережах пост — запросила до участі майстрів перукарів, манікюрниць. І ті на волонтерських засадах створювали красу лікаркам і медсестрам: фарбували волосся і брови, робили манікюр. Разова акція «переросла» у 13 Днів краси, до участі в яких також запросили діток.
«Це був проєкт емоційної підтримки, який дарував хоч на якийсь момент радість. Лунала музика, пахло різними шампунями й фарбами, такий собі осередок нормальності серед тодішніх воєнних буднів. Це тривало десь до кінця квітня 2022 року. Вся лікарня з теплотою згадує ці Дні краси», — продовжує Оля.
У цей же час у неї вичерпалися фінансові «подушки» і треба було вирішувати, або шукати нову роботу, або як із волонтерства зробити професію.
Олю і Марину вирішив підтримати фонд «Таблеточки». За підтримки фонду вони створили «БУП — бюро усмішок та підтримки».
Дівчата у 2021 році закінчили професійну італійську школу Soccorso Clown, і мають дипломи, що надають їм можливість працювати лікарняними клоунами у країнах ЄС.
«Це була серйозна підготовка, багато психології, що давала розуміння емоційного стану і потреб хворих дітей, а також акторська майстерність — багато всього. Крім того, цей диплом дає нам право самим бути наставниками для лікарняних клоунів і у нас уже було два випуски волонтерів. Але з початком вторгнення більшість волонтерів поїхали з Києва, деякі воюють на фронті. Тож зараз ми запускаємо нову школу лікарняних клоунів на базі БУП і розширюємо команду, яка зможе допомагати більшій кількості дітей у різних відділеннях», — розповідає Оля.
КЛОУНАМ ПОТРІБНА ПІДТРИМКА
Працювати у парі — це перше правило лікарняних клоунів. Річ у тім, що вони не відтворюють заготовлені сценарії, кожен «вихід» — це імпровізація. Бо працюють вони не на сцені, а в палатах, залежно від емоційних потреб кожної окремої дитини.
Актори уважно стежать за дитиною, роблять її головною дійовою особою, підштовхують проявити свої емоції, а у всіх вони різні, кожна палата — це окремий світ. І лікарняні клоуни не знають, що на них чекає у якій палаті. І напарник — це єдине стабільне, що є у клоунів.
«Деякі діти не йдуть одразу ж на контакт — і це нормально. Деякі бояться — і це теж нормально. Тож спочатку ми починаємо грати між собою, робити якусь дурню, і цим ми несхожі ні на кого з тих, хто є у лікарні. Це викликає цікавить і довіру і можливо дитина долучиться до гри, а можливо і ні, і буде просто спостерігати. І партнер потрібен для того, аби було із ким підтримувати цю гру», — каже Марина.
«Буває, що один із клоунів може розгубитися, а інший це може обіграти. При цьому важливо бути природними. І навіть якщо ти завмер і ліг, то довкола клоуна, що лежить, розгортується ціла вистава з порятунком. Дитина може „включитися“ у гру, допомогти зробити „укол“, „реанімацію“. Важливо, що ми не кривляємося, а підігруємо дитині», — розкриває професійні секрети Марина.
Дівчата розповідають, що коли вони заходять у палату, то у першу хвилину у них починає працювати багатофокусна увага, вони наче сканують все довкола. Їм потрібно відчути простір, зрозуміти, у якому фізичному та емоційному стані дитина, чи є поруч хтось із дорослих і в якому вони стані.
СИЛА КЛОУНСЬКОГО НОСИКА
Клоунський ніс — це найменша з існуючих театральних масок, яка психологічно захищає тих, хто її надягає. Коли Оля і Марина їх надягають, то стають Бу і Люсею, а коли знімають, то дівчата наче «знімають» і залишають ті емоції та враження, що бачать їхні персонажі. Носик — це захист, щоб не вигоріти.
«Мій персонаж, Люся, бачить у маленькому пацієнті тільки дитину, а не її хворобу. Думаю, що якби не цей „носик“, то Марина вигоріла б ще три роки тому, а от Люся реагує зовсім по-іншому, вона взаємодіє із дитиною, наче зі здоровою», — зізнається Марина.
Вона визнає, що бува, що після побаченого у палаті потрібно вийти і видихнути. Бо це лікарня у яку потрапляють діти із різними, складними діагнозами, і може трапитися будь-що. Тому у них з Олею є правило, що вони обов’язково проговорюють свої рефлексії між собою та регулярно працюють з психологом.
Клоунеси розповідають, що діти, що лікуються в Охматдиті тривалий час знають і чекають яскравих гостей. Особливо маленькі, що проходять стадії від скутості до щирої прихильності. І ця дружба допомагає клоунесам працювати з пацієнтами у відділенні онкології. Бо буває, що в одні відвідини дитина жвава, а в інший раз, вона лежить у ліжку, бо змінився її стан через хімієтерапію, і коли знаєш, що подобається конкретній дитині, то це їй і даєш.
МАЛЮКИ& ПІДЛІТКИ
«Ми завжди питаємо дитину, а не маму, чи можна зайти у палату (з лікарями це з’ясовують загодя). Буває, що мама, коли бачить клоунів, то одразу кличе їх у палату, але коли дитина проти, щоб ми зайшли, то ми залишаємося за дверима. Можемо пантоміму порозганяти, чи просто подуркувати на емоційно безпечній для дитини вдстані. І це теж дає неабиякий ефект. Бо дитина, відчуває, що вона особистість, що від неї щось залежить, що до неї дослухаються. Бо часто в лікарні клоун — єдиний кому дитина може відмовити», — розповідає Оля.
Якщо з меншими дітьми лікарняні клоуни насамперед граються, то взаємодіяти з підлітками, що лікуються важче, але й іноді навіть цікавіша.
«З підлітками працювати складніше, ніж з малими, яких можна зацікавити, наприклад бульбашками. Тут нам, буває, доводиться ловити погляди: «Мені вже 14, які клоуни?» — каже Марина.
«Але це весело. Це інша енергія. Зі старшими можна грати у Крокодила, влаштувати у палаті імпровізовану вечірку, почати „дружити“ проти дорослих, або просто розганяти жарти» — каже Оля.
ЗА ЩО КЛОУНІВ ЛЮБЛЯТЬ ЛІКАРІ
«Лікарі нас люблять. УЖЕ. До цього була велика робота із вибудовування репутації. Потрібно було спочатку показати медикам, що головне завдання лікарняних клоунів допомагати їхній роботі. Що ми не просто разово прийшли розважити дітей, а приходимо регулярно та вибудовуємо дружні довготривалі стосунки з дітьми та батьками. До слова, після лютого 2022 року і того, що ми пережили разом у перші місяці війни, лікарі тепер ще більше бачать користь від нашої роботи. Після спілкування із нами батьки розслабляються, діти стають менш напружені і легше йдуть на контракт з тими ж лікарями», — розповідає Оля.
А Марина додає, що Бу і Люсю чекають не тільки діти, а й їхні мами. Вони просто на очах змінюються, наче світлішають і молодшають, коли бачать, як їхні діти сміються. Клоунесам часто дякують саме мами, бо бачать що їхня робота важлива для дітей.
Буває, що пацієнти виписуються, а потім їхні мами пишуть, що гарні спогади про перебування у лікарні, пов’язані із клоунами.
КАБІНЕТ ОПРОМІНЕННЯ, ЯК КОСМІЧНИЙ КОРАБЕЛЬ
Оля розповідає про випадок, який її дуже вразив. Влітку в Охматдиті зробили пересадку кісткового мозку молодому чоловікові. Донором для нього став п’ятирічний син. Процедура ця не болісна, але тривала. Донор має провести у спеціальному кріслі 5-6 годин.
Лікарка відділення Трансплантації кісткового мозку Оксана Леонтьєва (у жовтні її вбила російська ракета), подзвонила Олі із проханням прийти у відділення і побути поруч з хлопчиком під час процедури.
«Я моментально зібралася і прибігла. Поки лікарі робили свою справу, я бавилася із малим першу годину, поки йому не ввели наркоз», — розповідає Оля.
Лікарі також просять клоунес супроводжувати їхніх маленьких пацієнтів на процедури. Наприклад, коли вони прямують на опромінення.
«Спочатку ми із дітьми гуляємо у загальній кімнаті, дуріємо. А потім супроводжуємо хлопчика чи дівчинку у спеціальний кабінет, при чому йдемо урочистим „парадом“ із кульками, піснями. Розповідаємо, що кімната, де роблять опромінення — це космічний корабель, а дитина — капітан. Так процедура перетворюється у пригоду», — пояснює Марина.
«У нашій роботі дуже важливо зробити дитину центром. Вона головна. Тож ми завжди підкреслюємо, що дитина, яка бореться із хворобою — це герой», — додає Оля
Така гра допомагає багатьом позбутися страху. Бо під час процедури треба лежати нерухомо, через те, що промінь діє чітко на пухлину. У цей час у кабінеті не можна перебувати нікому. Дитина тільки може чути маму чи лікаря через гучномовець.
ДІТИ, ЩО ПОСТРАЖДАЛИ ВНАСЛІДОК ВІЙНИ
З першого дня повномасштабної війни у лікарні почали з’являтися поранені маленькі українці.
«Із цими дітьми не виходило працювати так, як з іншими. Я не завжди запам’ятовую імена дітей до яких ми приходили (це теж своєрідний механізм захисту). А з тими дітками так не виходить… Постійно в голові обставини за яких вони отримали ті чи інші травми. В самому процесі гри все наче нормально, бо діти — це діти, вони хочуть гратися, але потім, коли знімаєш носика, не завжди виходить залишити емоції Бу у лікарні. Тому спочатку багато плакала, переповнювало почуття несправедливості і безсилля», — зізнається Оля.
«Так, бачиш, що дитина тяжко поранена, але дивишся їй в очі, граєшся, спілкуєшся з нею, а коли виходиш з палати, то розумієш, як це страшно. І до цього неможливо призвичаїтися. Бо кожен новий обстріл, може означати, що будуть нові пацієнти, бо Охматдит найбільша спеціалізована дитяча лікарня України. Коли таких трагічних історій одна, друга, десята. Здається, що людство не може пережити стільки болю. А потім бачиш дітей, те, як вони радіють моментам, грі, новим друзям і розумієш що життя триває», — кажуть дівчата.
У ПОШУКАХ ЛІКАРНЯНИХ КЛОУНІВ
Щоб дарувати радість дітям, лікарняні клоуни мають самі постійно надихатися. Тому дівчата часто ходять у театри, кіно і на виставки — насичують себе позитивними емоціями.
А ще у них є мрія. Хоча, краще сказати — ціль. Вони хочуть розвивати команду, зібрати групу однодумців, щоб охоплювати більше відділень і надавати більше допомоги дітям не лише в Охматдиті, а й в інших лікарнях.
До 2022 року часто їздили на Донбас. Клоуни були у Щасті, Торецьку, Дружбі, Гірському, Краматорську, Лисичанську, Сєвєродонецьку та інших містах на той час «сірої» зони.
«З 2013 року болить за Донбас. Дуже хотілося щось хороше робити для тамтешніх людей. А після перемоги, очевидно, що до цього повернемося. Проте наша робота буде актуальна завжди», — резюмує Оля.
Зараз проходить набір волонтерів до школи лікарняних клоунів.
Усі бажаючи долучитися та спробувати себе у цій незвичній, але дуже цікавій та важливій професії, можуть заповнити анкету волонтера на сторінці БУП.