Навдивовижу щира, відкрита, позитивна, а ще сильна, енергійна, невтомна. Українська акторка, телеведуча, громадська діячка. Захоплює, вражає і надихає інших своєю життєвою, творчою, громадянською активністю. Саме з нею, з Риммою ЗЮБІНОЮ відкриваємо новий рік нашої порадницької гостини. При нагоді щиро вітаючи актрису з відкриттям нової сторінки в її творчій біографії – наприкінці року вона прийняла запрошення в Одеський академічний український музично-драматичний театр ім. В. Василька, де здійснюватиме свою мрію – працювати з режисером Максимом Голенком.
ПРО ЖИТТЯ ТЕПЕР І ЗАРАЗ
Живімо, поки є життя. Нічого не відкладаючи на потім, жодної емоції. Адже тільки емоції роблять нас живими, справжніми.
У сучасній п’єсі парамедикині Діани Меркулової «Зателефонуй мені на війну» є такі п’ять правил, що, на думку авторки, з якою і я погоджуюся, допомагають продовжувати жити далі попри все. Ось ці правила. 1. Ставитись до всього, як до експерименту. Це обмежує страх. 2. Робити свою справу. 3. Вірити. Будувати плани на майбутнє. 4. Пробачати людей, які тебе зрадили. 5 (найголовніше). Війна — не привід не відчувати.
Хоча, насправді, дуже важко брати на себе відповідальність і давати якісь поради. Тому що ми всі надто різні, й кожен по-своєму реагує на стреси, втрати, болі. Психологи ж, скажімо, розділяють три реакції людини в стресі: вона завмирає, нападає, тікає.
Коли мене запитують «як ти?», то відповідаю, що зараз моє життя — наче кардіограма…
ПРО НАПОВНЕНІСТЬ КОЖНОГО ДНЯ
Ворог украв у нас весну, наше літо, осінь означена масованими ракетними атаками. І ось зустрічаючи в поїзді початок нового дня нової пори року, дала собі слово, що зиму цю йому не віддам. Що буду, наскільки можливо, наповнювати кожен свій день — різними справами, допомогою комусь, якимись для себе відкриттями. Іноді це дуже й дуже допомагає, принаймні відчуваєш якусь свою користь. Бо весь час здається, що не так багато роблю для Перемоги, скільки могла б. Бо немає такої можливості, немає зйомок і не можеш донатити так, як хотілося б. А така-от наповненість днів справами, зусиллями, тим, що вмієш робити, якось рятує. Це, напевне, теж один із рецептів. Бо хтось може шкарпетки в’язати, пиріжки пекти, сушки для фронту готувати, хтось допомагає переселенцям вимушеним. Є дуже багато способів докластися до нашої Перемоги.
ПРО ЖИТТЯ ПІСЛЯ ПЕРЕМОГИ
Мені дуже хотілося б створення правової держави. Де б усі відповідали за свої вчинки. Треба налаштовуватися, що будемо мати потім величезні проблеми. Адже в нас насправді буде суспільство трьохсотих. Будуть люди з важкою психологічною історією і нестабільною психікою, як і після 2014-го. А ще, як і після 2014-го, хто й не був на фронті, козирятиме посвідченнями УБД, а справжніх захисників виганятимуть із маршрутки за несплачені 10 гривень. Але все залежить від того, як реагуватиме суспільство, — чи мовчатиме, чи дозволятиме подібне. Так, ми всі, певною мірою, контужені. І навіть родини, де сподіваються, що приїде додому герой, мають налаштовуватися на те, що не навколо вас, дівчата, бігатиме. Тут треба буде трішки по-іншому будувати стосунки.
На жаль, уже були сучасні війни, а ми можемо взяти на озброєння цей досвід. І вже треба брати — переглядати відповідні фільми, читати книжки, дивитися, як люди виходили з воєнного стану. Щоб потім не жерли один одного, щоб не мірялися, хто з нас більше герой, хто більше волонтер, хто більше вклав у Перемогу. Це все зараз є, і цьому всьому можна повчитися. Історія не повторюється, але вона дає якісь поштовхи, знову ж таки, ті маячки, якими можна скористатися.
Джерело: газета “Порадниця“