Вже понад 20 років Росія веде війну проти України. До анексії Криму та повномасштабного вторгнення — це була економічна війна, в наслідок якої зупинялись підприємства та зменшувався експорт. Як саме діяли лобісти російського бізнесу?
«За останні кілька місяців я об’їхав багато виробничих майданчиків у західноукраїнських областях. Вони стоять порожніми вже десятки років, порослі деревами та травою. Більшість з них раніше працювали на Газпром та інші російські компанії, які відмовилися від їхньої продукції», — розповідає Юрій Атанасов, співвласник трубної компанії Centravis з Нікополя. Його досвід пошуку нового місця для розвитку бізнесу є свідоцтвом того, що Росія вже багато років веде боротьбу проти української економіки.
Війна, активна фаза якої почалася у лютому, вже призвела до руйнування великих підприємств, транспортної та енергетичної інфраструктури, блокування морських портів Чорного та Азовського морів. Очікується, що за підсумками 2022 року ВВП України скоротиться на 32−33,5%.
Проте в Україні і раніше через дії росіян зупинялися підприємства та зникали сектори економіки. На перший погляд здавалося, що ці події не пов’язані між собою. Але якщо подивитися ширше, то стає зрозумілим — зникнення українських НПЗ або зупинка експорту сталі та труб до країн Митного союзу — ланки одного ланцюгу, кульмінацією якого стало повномасштабне вторгнення 24 лютого цього року. Більшість відомих подій почалися після 2000 року, коли до влади в РФ прийшов Володимир Путін.
Економічна агресія проти України розпочалася на 15−20 років раніше за військову. Вижити та розвиватися зміг той бізнес, який вчасно помітив загрозу та відмовився від «теплої ванни» у вигляді начебто гарантованого збуту до РФ та інших країн Митного союзу, який було створено у 2010 році, та розширено у 2015-му.
Згадуємо що саме та яким чином втратила українська індустрія через лобізм, дії та бездіяльність росіян.
Володимир Путін, Віктор Рашніков та екс-глава SMS Генріх Вайс (з червоною краваткою) / Фото: Siegener Zeitung
Металургія
Гірничо-металургійний комплекс України на початку 1990-х виглядав дуже потужним на тлі всієї світової металургії. Українські підприємства за підсумками 1990 року виплавили 52 млн тон сталі. Навіть сьогодні за даними worldsteel більше виробляє лише шість країн. Розвал Союзу призвів скорочення виробництва на металургійних заводах України більше ніж у 2 рази. Лише під кінець 90-х вдалося стабілізувати та виправити ситуацію. У галузі почалася приватизація, а український металопрокат проклав шляхи на світові ринки. Зокрема його почали купувати російські споживачі, які активно розвивалися завдяки надприбуткам, які країна-агресор отримувала від експорту газу та нафти.
Паралельно в російській металургії створювалися нові потужності, що дублювали сортамент українських металургів. Виникла потреба закрити ринок РФ від імпорту з України. «Одними з перших значного удару від росіян зазнала оцинковка ММК ім.Ілліча. Це сталося на початку 2000-х», — згадує Олександр Сірик, СЕО та співвласник консалтингової компанії MCI (Німеччина). Тоді він працював у державному підприємстві Держзовнішінформ, діяльність якого була пов’язана з аналізом експортно-імпортних операцій.
З 1998 по 2000 роки експорт іллічівської оцинковки до Росії збільшився майже в 4 рази з 27 тис тон до 116 тис тон. Тому конкуренти з РФ — Магнітогорський МК та Северсталь ініціювали антидепингове розслідування. У 2002 році було введено компенсаційне мито у розмірі 24,3% на продукцію ММК ім.Ілліча.
Через це маріупольські металурги були змушені зменшити обсяги експорту на російський ринок до 110 тис тон на рік. При тому що річні виробничі можливості ММК ім.Ілліча по цій продукції складали 350 тис тон.
До повномасштабного вторгнення залишалося 20 років.
Після створення Митного союзу, до якого крім РФ увійшли Білорусь, Казахстан, Вірменія та Киргизстан, обмеження почали розповсюджуватися на всі ці країни. Це був один з інструментів примусу України стати черговим членом цього політико-економічного об’єднання.
Володимир Путін у 2016 році під час візиту в цех Висота 239 на Челябінському трубопрокатному заводі (з 2021 р. входить в склад ТМК) / Фото: Kremlin
Труби
«На початку 2000-х близько 90% нашої продукції експортувалося до Росії», — згадує Юрій Атанасов. Проте росіяни самі почали вичавлювати продукцію нікопольського підприємства зі свого ринку. Вводилися різноманітні обмеження, які змусили власників Centravis активніше впроваджувати нову стратегію збуту та модернізувати виробництво. Вже у 2014 році частка продажів компанії до РФ складала менше 25%. І стрімко зменшувалася.
Схожа ситуація склалася у іншого великого виробника труб — компанії Інтерпайп. У грудні 2005 року Росія ввела антидемпінгові мита на українські безшовні труби, які фактично забороняли постачання. Єдиним українським виробником, що мав квоти на експорт своєї продукції до Росії без мит, впродовж багатьох років був Інтерпайп. За підсумками 2012 року продажі в Росію принесли компанії Віктора Пінчука $380 млн. Але з 1 липня 2013 року росіяни вперше за 8 років не подовжили дію квот. Їхній ринок повністю закрився.
До анексії Криму та окупації частини Донбасу залишалося ще 8 місяців. До повномасштабного вторгнення — 8,5 років.
Схожа історія у Харцизького трубного заводу (ХТЗ, Донецька обл.). Це підприємство було найбільшим в Радянському Союзі виробником труб великого діаметру (ТВД) для магістральних газопроводів та нафтопроводів, де щороку виробляли до 1,6 млн тон продукції.
З 2001 року власником ХТЗ стала корпорація ІСД Сергія Тарути Віталія Гайдука та Олега Мкртчана. Після створення Групи СКМ у 2001−2002 рр. цей актив відійшов Рінату Ахметову. Згодом він став частиною Групи Метінвест та продовжував працювати переважно на російський ринок, бо українські замовлення були замалими. Схоже, що це дратувало російських бізнесменів та політиків.
Відомо, що росіяни кілька разів пропонували викупити завод, даючи обіцянку завантажити його замовленнями. Зокрема в 2008 році на ХТЗ поклав око Андрій Комаров, на той момент російський політик та власник промислової групи ЧТПЗ з Челябінська. Домовитися не вдалося. У 2021 році він сам був змушений продати свій бізнес конкурентам з Трубної металургійної компанії (ТМК).
Тому в РФ було збудовано декілька нових ліній з виробництва труб великого діаметру. Їх отримали Виксунський металургійний завод, Челябінський трубопрокатний завод, Волзький та Іжорський трубні заводи. А щоб відмовитися навіть від української сировини для труб — на металургійних заводах РФ збудували два прокатні Стани-5000. Українська металургія також втратила великий ринок збуту плаского прокату.
Але росіяни на цьому не зупинилися. Щоб газовики випадково не купили українські труби великого діаметру, у Газпромі впровадили технічні обмеження. У внутрішньому звіті Групи Метінвест, який восени 2012 року опублікував сайт Укррудпром, констатувалося: «Потужне лобі російських трубних заводів (ФРТП), існуючі мита на українські труби діаметром до 820 мм, відмова від використання двохшовних труб діаметром 1220 та 1420 мм в нових преоктах — привели до фактичного закриття [російського] ринку для ХТЗ».
Це сталося майже за 10 років до повномасштабного вторгнення. З 2014 року Харцизьк знаходиться в окупації.
Російський диктатор Володимир Путін та міністр Денис Мантуров (позаду Путіна) у 2018 році під час візиту на Уралвагонзавод, де також виробляють танки / Фото: Корпорація Ростех
Вагонобудування
Схожа історія в українського вагонобудування, в якому створюється продукція з високою доданою вартістю. Україна була найбільшим виробником вантажних вагонів серед усіх республік СРСР. Тут працювали Азовмаш (Маріуполь), Крюківський ВБЗ (Кременчук), Стаханівський ВБЗ (Луганська обл.), Дніпровагонмаш (Кам’янське), декілька вагоноремонтних заводів Укрзалізниці та з десяток невеликих виробників. Майже всі вони пережили 90-ті, та розвивалися навіть попри глобальну економічну кризу 2008−2009 років. У 2011 році ці підприємства виробили понад 52 тисячі вантажних вагонів -найбільший показник за всю історію галузі. Всі очікували подальше зростання, але… стався провал.
Що його спричинило?
Відомо, що це відбулось через дії росіян, які фактично закрили сій ринок для українських вантажних вагонів. Справа в тому, що 75% вантажних вагонів, що були вироблені в Україні, експортувалися саме до РФ.
В межах політики імпортозаміщення, росіяни збудували декілька нових ліній з виробництва вагонів та залізничних комплектуючих, які раніше імпортувалися з України. Наприклад, велике сталеве литво. Одним з таких промислових майданчиків став Уралвагонзавод, який також виробляє танки.
Попит на українські вагони почав поступово зменшуватися. Але російські перевізники все одно віддавали перевагу вже перевіреним конструкціям з України. Тому в дію пішли більш радикальні інструменти. Починаючи з 2011 року Реєстр сертифікації на Федеральному залізничному транспорті Росії (спеціальний орган, який відповідає за безпеку на залізниці) кілька разів зупиняв дію сертифікатів відповідності для українських вагонів та сталевого литва. Наслідком цього стала повна зупинка експорту української продукції та декількох підприємств. Інші виробники були змушені в рази скоротити виробництво. У 2014 році вся галузь виробила менше 6 тис. вантажних вагонів.
Від перших заборон Реєстру сертифікації до повномасштабного вторгнення залишалося 11 років.
Стаханівський ВБЗ з 2014 року знаходиться на окупованій частині Луганської області. Підприємства концерну Азовмаш в Маріуполі, які останні 8 років майже не працювали, знаходяться на окупованій території Донецької області з 2022 року.
Лукойл – Одеський НПЗ простоював до продажу у 2013 році / Фото: nefterynok.info
Нафтопереробні заводи
Впродовж весни та літа 2022 року росіяни випустили понад 30 ракет по найбільшому нафтопереробному заводу України — Укртатнафта (Кременчук). Підприємство зупинилося, що значно посилило паливну кризу в Україні та повну переорієнтацію на імпорт світлих нафтопродуктів. Джерела НВ Бізнес, знайомі з діяльністю підприємства, на умовах анонімності розповіли, що однією з причин обстрілів могло буду й те, що колись серед його акціонерів була російська ТатНєфть, яка втратила свою частку ще у 2007 році.
Хоча 30 років тому українські НПЗ виробляли бензин та дизпальне не лише для внутрішнього ринку, але й не експорт. На початку незалежності в Україні діяло 6 великих нафтопереробних заводів: Надвірнянський, Дрогобицький, Херсонський, Одеський, Лисичанський та Кременчуцький сумарною річною потужністю 52 млн тон нафтопродуктів. Проте через економічну кризу дев’яностих вони значно скоротили виробництво.
Не допомогла навіть приватизація, за підсумками якої більшість підприємств отримали профільних акціонерів з Росії. Лисичанський НПЗ — ТНК-ВР, Одеський — Лукойл, Херсонський — Альянс та Казахойл (Казахстан). Серед акціонерів Кременчуцького НПЗ була Татнєфть, саме тому підприємство отримало назву УкрТатНафта.
«Головною особливістю підприємств з російськими акціонерами було те, що вони майже не інвестували в розвиток. Тобто з кожним роком ці НПЗ все сильніше у технологічному плані відставали від російських, білоруський і тим більше європейських конкурентів», — пояснює Сергій Куюн, директор консалтингового агентства А-95.
У публікаціях українських ЗМІ, які були в середині 2000-х, можна знайти пояснення, що це пов’язано з «сірим» імпортом світлих нафтопродуктів. Але факт залишається фактом: всі заводи, де російські акціонери-нафтовики грали ключову роль — зупинилися. Останнім з них став ЛИНІК у Лисичанську, який кілька років перед зупинкою задовольняв потреби російського ринку. З березня 2012 року підприємство не працює. А влітку цього року його остаточно зруйнували російські війська під час штурму міста.
До повномасштабного вторгнення залишалося 10 років.
До лютого цього року більшу частину українського ринку світлих нафтопродуктів наповнювала продукція російських та білоруських НПЗ.
Всі ці приклади свідчать про те, що Росія дуже давно та цілеспрямовано працювала на знищення української економіки. Вони забороняли або обмежували поставки на свій ринок та ринки країн Митного союзу, купляли українські заводи та зупиняли їх.
Але й українська влада заплющувала очі на те, що російські інвестиції в Україні – це як правило не економіка або більш високі стандарти ведення бізнесу, а елемент політичного впливу або навіть тиску на нашу країну.
Лише ті українські бізнесмени, які вчасно помітили ці ризики, змогли перебудувати бізнес-модель та зберегти підприємства. «Побачивши та проаналізувавши дії російських лобістів, ми вирішили змінити нашу стратегію, ми змогли вчасно сертифікувати свою продукцію та вийти на європейський ринок до того, як там з’явилися китайські та індійські конкуренти. Сьогодні нас знають по всьому світу та довіряють нашій продукції», — резюмує Юрій Атанасов з Centravis.