Крім сотень віршів та поетичних перекладів, Дмитро Павличко написав і перший рядок Акту проголошення незалежності України.
«Червоне — то любов, а чорне — то журба», — увесь вечір неділі, 29 січня, ці слова з вірша Дмитра Павличка супроводжували згадки про поета, який пішов з земного життя.
Першим про його смерть повідомив очільник Спілки письменників України Михайло Сидоржевський:
«ПОМЕР ДМИТРО ПАВЛИЧКО. Сьогодні ввечері помер Дмитро Павличко. Мені щойно про це повідомив Богдан Горинь з посиланням на доньку письменника. Світла пам’ять і Царство небесне, шановний і дорогий Дмитре Васильовичу».
А онука поета Дана Павличко написала так:
«Дмитро в раю. Таких людей уже не роблять. Наші стосунки ніколи не були простими. Ми сварились. Завжди мирились. Найкращі дні були спокійні, з дітьми. Війна забрала у нас 11 місяців і пережити це найважче».
Герой України, дипломат, політик, один з авторів Акту проголошення незалежності України, поет, перекладач, літературний критик, публіцист, шістдесятник, громадсько-політичний діяч, лавреат Національної премії імені Тараса Шевченка.
Це все перелік статусів Дмитра Васильовича, про які можна прочитати у ЗМІ та довідниках.
Поет народився у підгірському селі Стопчатові, на Івано-Франківщині. У 17 років пережив арешт за участь у «Дитячій сотні УПА». У школі вперто не хотів визнавати себе «русином», а казав, що він — українець. Отак, боротьба за Україну пройшла через все його життя.
«Безсмертя виростає не з могили,
Воно встає з колиски до вікна —
В житті його велика таїна».
Ці рядки написав Дмитро Павличко у поезії «Гранослов» в 1967 році на смерть Максима Рильського. Сьогодні їх подумки переносиш до самого автора. Адже від нас пішов великий поет.
«Він вийшов з хати в млисте передрання,
Зачувши, як гуде мисливський ріг
Далеких друзів…»
Синьо-жовті прапори, за які у 1945 юнаком Дмитро Павличко отримав арешт, без страху і вже назавжди підняли в Україні у 1991.
Павличка пам’ятатимуть як одного з авторів Акту проголошення незалежності України. Саме йому належить перше речення документа:
«Виходячи із смертельної небезпеки, яка нависла була над Україною в зв’язку з державним переворотом в срср 19 серпня 1991 року».
Саме цю державотворчу місію зазначив сьогодні, в день звістки про смерть поета, Президент України Володимир Зеленський.
Він акцентував, що Павличка «пам’ятатимуть як одного з авторів Декларації про державний суверенітет України й організаторів українського національного руху. І звісно, як видатного поета. Вічна пам’ять!»
Дипломат Андрій Сибіга, згадав кілька глобальних речей, пов’язаних працею Павличка, як Посла України в Польщі.
«Завдяки його особистим зусиллям у центрі Варшави з’явився дуже елегантний пам’ятник Тарасу Шевченку (як на мене, один з найяскравіших і нетипових). Завдяки його принциповій позиції теперішнє приміщення нашого Посольства було очищене від працюючих і проживаючих там іноземців і повністю стало українським. А це у ті часи було справді непросто».
На підніжжі пам’ятника розміщені два кам’яні аркуші зі словами з вірша поета «До поляків» українською та польською мовами:
«Подай же руку козакові
І серце чистеє подай!
І знову іменем Христовим
Ми оновим наш тихий рай!»
Сьогодні, з огляду на безпрецедентну допомогу Польщі Україні у воєнний час, ці слова сприймаються, як пророцтво.
Завдяки особистим зусиллям Дмитра Павличка відкрито нову сторінку у мистецькій взаємодії між Україною та Польщею.
Про поета, дипломата, громадського діяча сьогодні пишуть люди різних політичних сил. Адже Дмитро Павличко був з когорти патріархів вітчизняної політики, тих, хто мав авторитет, право і цінний досвід вчити молодих. А вчити доводилось насамперед — українству.
Народна депутатка Ірина Геращенко згадала його участь у двох революціях 21 століття:
«Попри свій поважний вік, він був активним учасником Помаранчевої Революції і Революції Гідності. Він проїхав з нами всю країну під час виборчого туру 2004 року, його емоційна манера спілкування зі слухачами, коли читав вірші і переконував, сперечався (а це він обожнював) — заворожувала. Він пройшов свою власну еволюцію українства і вчив цьому інших. Мене — в тому числі».
Пішов епохальний чоловік, написав легендарний фотокор Олександр Клименко, який фотографував історичні події Незалежності України.
«На фото: 4 вересня 1991 року, день підняття нашого жовто-блакитного прапора над ВР України. (ВР ніяк не могла визначитись, вирішили підняти два прапори — УРСР і жовто-блакитний разом. Так і зробили. Народ під ВР сильно обурився цим видовищем. Тоді Дмитро Васильович відкрив вікно на другому поверсі будівлі ВР і заспокоював людей на площі перед ВР. Прапори спустили й підняли тільки наш.) Пішов епохальний чоловік», — поділився Олександр Клименко.
«Минає все, а Київ не минеться,
Не спопеліють правнуків зірки,
Не згасне шлях від маминого серця
До серця України крізь віки», –
це слова з «Пісні про Київ» Дмитра Павличка.
З 1964 року Павличко жив у Києві. Спочатку він працював у сценарній майстерні Кіностудії імені Олександра Довженка. Потім став редактором українського журналу іноземної літератури «Всесвіт», згодом — секретарем Спілки письменників України та срср.
Саме в столиці він найбільш активно проявляє себе як громадський діяч в кінці 1980-х та на початку 1990-х: обіймав посаду голови Товариства української мови імені Тараса Шевченка, а також став одним із засновників Демократичної партії України і Народного Руху України.
До слова, Дмитро Павличко був один з авторів популярного столичного видання «Вечірній Київ».
Тетяна Терен, виконавча директорка у PEN Ukraine, згадала, як записувала інтерв’ю з Дмитром Васильовичем й він згадав радянський період і певні вірші того періоду.
«Сьогодні мої вірші про партію і Леніна слід сприймати як муку. Я щасливий від того, що час московської неволі і Російської комуністичної імперії закінчився за мого життя і я був не німим свідком, а голосом доби. Найкращі свої речі я написав тоді, коли будував Товариство української мови, Народний Рух… «, — зізнався Павличко.
Ці слова — теж про чорне і червоне з його життя.
У тому ж інтерв’ю Дмитро Павличко поділився своїм сприйняттям безсмертя:
«Я належу до людей, які не переживають смерть як кінцевий факт, тому що не всі ж люди вмирають. Мені інколи здається, що я належу до такої категорії людей, які з деякими своїми творами можуть залишитися в житті і після смерті. Чи будуть ще співати „Два кольори“, як мене не буде? Може, й будуть, це дає мені певною мірою в житті полегшення».
Під Києвом 25 березня 2022 року померла вдова Василя Стуса, Валентина Попелюх. Під Києвом, у селі, де шли бої, за визволення столиці й передмість, провела свої останні дні Валентина Попелюх, вдова Василя Стуса.
Ольга СКОТНІКОВА