У другій частині інтерв’ю з Людмилою Филипович ми поспілкувалися про актуальні питання українського сьогодення, про канонічний статус УПЦ (МП), позицію Митрополита Онуфрія, перехід парафій до Православної церкви України та протести, що тривають вже понад тиждень під Києво-Печерською Лаврою.
Також релігієзнавиця розповіла, чому українці досі продовжують ходити до Московського патріархату, і чому на її думку не завжди це залежить від політичних переконань самих вірян.
Першу частину розмови з Людмилою Филипович можна почитати за посиланням
— Пані Людмило, який на сьогодні є канонічний статус УПЦ (МП) представники якої говорять, що за статутом вони є самостійними і незалежними в управлінні», посилаючись на Грамоту Алексія ІІ. Що це за документ?
— До 1990 року у складі російської православної церкви існував Український екзархат РПЦ, згодом Митрополит Київський і Галицький Філарет (Денисенко) поставив питання про розширення прав і автономії, внаслідок чого екзархат став називатися Українська православна церква.
Грамоту вручали у Соборі Святої Софії у Києві саме тодішньому очільнику УПЦ. Фактично це був іменний документ, який видавався конкретному церковному діячу. А зараз представники УПЦ (МП) називають цю грамоту своїм свідоцтвом про народження, викресливши з неї ім’я Філарета. УПЦ не має право користуватися цим документом, бо він видавався іншій церкві та іншій людині.
Щодо зв’язків з РПЦ. Якщо УПЦ — незалежна церква від москви, як вони себе позиціонують, то чому у Статуті рпц досі є окремий розділ, присвячений Українській православній церкві? І якщо зайти на офіційний сайт російської церкви, то є відомості про усі єпархії, єпископів, їх біографічні відомості.
— Чому переважна більшість архієреїв та священників з УПЦ (МП) на початку 90-х років не підтримали автокефальні настрої свого тодішнього Предстоятеля Митрополита Філарета (Денисенка), який мав неабиякий вплив та авторитет у церковній ієрархії?
— Так дійсно, його ідеї щодо автокефалії української церкви підтримала лише незначна частина єпископату. Фактично після Харківського собору його підтримав тодішній єпископ Почаївський та намісник Успенської Почаївської лаври Яків (Панчук), який з 1996-го до 2004 року очолював Волинську єпархію Української православної церкви Київського патріархату. «Якби не було цього одного архієрея, то Київського патріархату не було б…», — казав про нього Патріарх УПЦ КП Філарет. Трохи згодом до них ще долучився єпископ Львівський Андрій (Горак), що також від початку 90-х вважався одним з найбільш активних прихильників автокефалії української церкви.
Чому його не підтримала решта священнослужителів? Усе дуже просто, на той час РПЦ пустила в хід весь всій вплив, щоб втримати УПЦ як свою складову. Використали традиційні для цієї структури методи: залякування та гроші, що виявилося вельми дієвим.
Також РПЦ проводила активну політику щодо дискредитації Митрополита Філарета, розповідаючи, що він виявляється жонатий, і в нього є діти і це також відіграло значний вплив на свідомість деяких представників церкви. Проти нього використали весь брудний арсенал пропагандистської машини, де на адресу колишнього предстоятеля лунали епітети на кшталт «розкольник», «єретик», «аморальна людина» і таке інше.
— Релігієзнавці стверджують, що на сьогодні в УПЦ МП існує проукраїнське крило. Наскільки, на Вашу думку, воно є потужним та чи має воно реально якийсь вплив?
— Церква була дуже неоднорідною за своїм складом від самого початку. Віряни — це громадяни України, і серед них є і свідомі українців, і малороси, і етнічні росіяни. Так само і клір… Переважно — це українці. Священики старшого покоління пов’язані з Росією, бо вчилися у московській (чи петербурзькій) духовній академії. Є ті, що одержали в Україні приходи, переїхавши свого часу з Росії.
Молоде покоління вже вчилося в Україні, в незалежній державі, які прямих впливів москви не зазнали. Вони і складають національно орієнтоване духовенство, тобто потенційно вони готові до остаточного розриву з РПЦ, але дивляться, що кажуть старші священики.
А є ще представники третьої течії — це ченці, які слабо орієнтуються в подіях, бо весь час в молитві, майже не виходять за мури монастирів, а тому світоглядно — ні за москву, ні за Україну, такі собі духовні космополіти, які стверджують, що монахи не мають земної батьківщини.
Щодо проукраїнського крила всередині УПЦ (МП), то переважна його більшість активно висловила свою позицію ще у 2018 році на Об’єднавчому соборі, долучившись до Православної церкви України і прийнявши Томос Вселенського патріарха на автокефальність церкви.
Фактично, усі відкрито національно орієнтовані сили звідти вийшли ще 5 років тому, але, на жаль їх виявилося дуже мало. Це парафії, які знаходилися у підпорядкуванні Митрополита Олександра (Драбинка) та Митрополита Вінницького Симеона (Шостацького), що стали єдиними представниками єпископату УПЦ МП на Об’єднавчому Соборі 2018 р. Серед приєднавшихся до ПЦУ є знакові особи, напр. колишній речник УПЦ МП, прессекретар Блаженнійшого Митрополита Володимира, протоієрей Георгій Коваленко. З ним також пішла частина людей з його громади, які активно творили імідж цієї церкви.
Якщо говорити відверто, то на сьогоднішній день протестні настрої серед духовенства УПЦ (МП) не є високим через низку факторів. Перш за все це психологічний тиск і залякування з боку керівництва УПЦ. Всіх, хто переходить в ПЦУ, засуджують, відлучають, звільняють, а не всі готові до таких випробувань.
Значний вплив мають консервативні погляди серед церковних діячів. Багато хто задає собі запитання: як жити в розколі, в неканонічній церкві, якою вони вважають ПЦУ, чи можливе спасіння в такій церкві?
Питання переходу для віруючих людей — надто складне. Це ж не прописку мешкання змінити… Жив на вулиці УПЦ, тепер на вулиці ПЦУ.
Нещодавно мала розмову з одним кліриком, який досить щиро сказав, що не хоче кидати свою церкву, у яку він прийшов ще у 14 років, бо тут відбулося його духовне становлення та зростання, де він прийняв хрещення, регулярно сповідається, причащається. Для нього перехід — це зрада своєї рідної церкви, свого пастиря, бо він духовний батько. Непросто все.
Звичайно на низовому рівні священники спілкуються, обговорюють питання зміни юрисдикції, але страх і санкції заважають зробити рішучі кроки. Деякі священики не хочуть покидати свою церкву, налаштовані на її реформу, вони сподіваються на зміни всередині церкви.
Нерішучість з переходами пов’язана і з тим, що представники духовенства УПЦ (МП) помилково сприймають ПЦУ виключно як філаретівський (розкольницький) або як порошенківський (політичний) проєкт.
— Як Томос про Автокефалію Православної церкви України змінив церковну сферу та вплив нашої держави?
— На мою думку, історія з Томосом є дуже цікавою та повчальною. Бо це історія про те, я вважаю, як українська церква зокрема помстилася московському патріархату за 1686 рік. Що зробила Україна у християнському світі? Вона знищила монополію московського патріархату. Цього ніколи ще нікому не вдавалося. Жодній церкві. А українська змогла.
Після одержання Томоса від Вселенського патріарха, нам вдалося розвінчати популярний стереотип про особливий та привілейований статус російської церкви у православному світі.
Всі ці вікові імперські доктрини та наративи розтанули як мильна бульбашка. Бо в одну мить дві церкви помінялися місцями: церква, що була неканонічна, невизнана, дискримінована, перебуваючи постійно на задньому плані в релігійному і політичному житті країни, яку називали розкольницькою, раптом отримує визнання, і від кого? Від першого серед рівних, яким є Константинопольський патріарх, а заодно й чільне місце у Диптиху — переліку визнаний православних церков, де вона є П’ятнадцятою, рівною серед рівних.
А церква, що мала усі привілеї та усяку підтримку з боку влади, має на сьогодні дуже невизначену та хитку позицію. А якщо ж вони заявляють про свою самостійність і незалежність від російської церкви, то фактично йдуть тим же шляхом, який обрав колись для себе Митрополит Філарет та Київський патріархат у 1992 році.
Колись так звані канонічні священники обливали Філарета та його церкву брудом, а тепер, відхрещуючись від москви, самі попали в таку ж ситуацію і відчувають те саме приниження неканонічності, переслідуваності.
У 2018-2019 роках, коли готували та ухвалювали Томос, такий перебіг подій неможливо було собі навіть уявити. Чотири роки тому, ми ще не усвідомлювали доленосності та історичного значення цієї визначної події. Це фактично легітимізація української помісної церкви та підтвердження неканонічності УПЦ (МП), які зараз відхрещуються від зв’язків з рпц.
— Пані Людмило, чому від початку війни позицію очільника УПЦ (МП) Митрополита Онуфрія майже не чути? На сьогодні суспільство не бачить жодних заяв ні щодо прямого засудження російської агресії, ні щодо священників-колаборантів, ні щодо коригувальників вогню, з якими були пов’язані непоодинокі випадки у цій церкві. Яка позиція Митрополита Онуфрія щодо цього і чому він її не висловлює?
— А подумаймо, а що він реально може сказати? У нього в церкві є люди, які це виправдовують і підтримують, а є які тихо мовчать і засуджують. Тому предстоятель УПЦ вирішив взяти паузу, зайнявши нейтральну позицію: краще «нічого не робити», бо тоді, як їм здається, їх не будуть критикувати, засуджувати.
Але помилка УПЦ у тому, що таку позицію можна дозволити і виправдати в мирний час. В час війни суспільство вимагає від церкви визначитися: або ти займаєш проукраїнську позицію та захищаєш інтереси своєї держави, або продовжуєш підтримувати духовні та особисті зв’язки з церквою, яка представляє країну-агресорку.
Крім того, ясно висловитися Митрополиту Онуфрію заважає те, що він абсолютно не медійна людина, публічність його посади — він же перша людина в церкві — пригнічує його, він не орієнтований на те, щоб бути успішним церковним менеджером, що на сьогодні, в еру цифрових технологій, є вкрай необхідним для очільника церкви.
Взагалі нам, світським людям, буває важко зрозуміти поведінку та вчинки деяких священнослужителів, бо ми у своїх оцінках часто керуємося мирськими уявленнями про те, яким має бути керівник, в підпорядкуванні якого 10 тис. організацій, величезний штат виконавців. Ми не враховуємо специфічний характер відносин всередині церкви, між керівниками різних відділів та церковних структур.
— Чому значна частина українців продовжують ходити в російську церкву?
— Якщо брати невеличкі села, де є всього одна церква, то для віруючих християн немає альтернативи чи вибору. Ідеш в ту церкву, яка є.
Окрім того, як правило, віряни ходять не до патріархату, а до Бога. Звичайний парафіянин дуже далекий від питань церковної юрисдикції, його прийняття церкви фокусується на батюшці — добрий він чи ні. Тож для певної частини віруючих, мешканців невеликих населених пунктів, з початком відкритого протистояння між ПЦУ і УПЦ стало одкровенням, що їхня церква належить до московського патріархату.
Особисто знайома з прочанами, які все життя ходили в одну церкву і навіть не здогадувалися, що існує ще якась інша православна церква, поки поруч не починали будувати храм ПЦУ.
Також серед моїх знайомих є багато таких, що обирають ту церкву, яка знаходиться поруч з їхнім будинком. Погодьтеся, що не дуже зручно мешканцю скажімо Троєщини їхати на службу до Видубицького монастиря або кудись на Борщагівку чи Позняки. Він та його родина обиратимуть ту церкву, в яку їм зручніше ходити. Тому місце розташування має надзвичайно важливе значення.
Деякі віряни переважно старшого покоління мають досить консервативні погляди з приводу вибору церкви. Як розмірковує людина? «Я тут народжена, у цій церкві хрещена, тут вінчана, дітей та онуків хрестила. І мені все одно якої вона там юрисдикції». І спробуйте їй довести щось протилежне.
— Яке Ваше ставлення до протестів, що тривають вже майже тиждень біля Києво-Печерської лаври?
— Дуже неоднозначне. Щодо прихильників УПЦ (МП) та духовенства, то там все зрозуміло. Щодо громадських активістів, то, розуміючи все обурення через присутність неукраїнської за духом церкви в центрі Києва, я не можу приймаю вульгарну поведінку тих людей, які влаштовують там танці під час посту, скандують якісь образливі лозунги, ображають своїх опонентів, принижують їх гідність, навіть якщо ті і помиляються. Такі люди просто дискредитують та ганьблять нашу церкву та віру, створюючи картинку для російських пропагандистів. Скажіть, чи нам таке потрібно? Особливо під час війни.
Окрім того, така зухвала поведінка не є в нашій традиції. У часи Революції гідності ми відстоювали людську честь та гідність. То, нумо поважати своїх опонентів та цивілізовано розв’язувати цей конфлікт. Я за правове вирішення всіх проблем. Якщо є рішення про закінчення терміну дії користування наданим майном, просимо виконувати. Як ні, у держави є всі необхідні механізми, якими вона доб’ється його виконання. Через суд. Але без зайвого галасу і насильства.
— Чим має закінчитися це протистояння під Лаврою?
— Якщо його штучно не підігрівати, то воно саме невдовзі розсмокчиться. Ви ж розумієте, що переважна більшість вірян має інші нагальні турботи, незабаром розпочнеться сезон садів-городів, що для більшості є важливішим, ніж сидіти під стінами Києво-Печерської лаври.
Відсутність натхненників протесту зведуть ці протести на нуль. Паства звикла до керівництва з боку священників, а залишившись без лідерів, весь їх агресивний ентузіазм різко впаде. Звичайно залишаться якісь окремі протестувальники, але їхня позиція не є визначальною у формуванні церковної політики. Багато що залежатиме від рішення і слова предстоятеля Церкви. Але не все.
Нині все вирішується на фронті. Хто переможе, той і диктуватиме свої умови. Україна перемагає, то ж вона має право і обов’язок усім релігійним організаціям, не лише московському патріархату, виставляти умови їхнього майбутнього перебування в Україні.
— В останні дні ми бачимо, як переходять парафії Львівщини та Хмельниччини до Православної церкви України, однак щодо столиці, то ця тенденція, поки не змінюється. У Києві минулого року лише два невеличких храми перейшли до ПЦУ, решта залишилася у складі московського патріархату. Чому так відбувається?
– Не знаю, чому кияни у церковних питаннях виявилися такими пасивними. Зазвичай вони завжди мали свою чітку проукраїнську позицію. Згадайте, як кияни голосують на виборах, їм ніколи не вдавалося нав’язати непатріотичного кандидата.
А от в церковному питанні склалася така ситуація. Можливо, справа в тому, що в Києва багато різних релігійних організацій і церков, що сформувало якусь надмірну толерантність киян. Тут завжди був вибір, на відміну від маленьких населених пунктів, де тільки дві церкви: наша і не-наша.
Якими б не були міжконфесійні відносини, все має відбуватися в правовому полі. Політика держави щодо російської церкви має бути дуже чітко артикульованою, послідовною та виваженою. Частково це вже зроблено, зокрема в проектах тих законів, які подані до Верховної Ради.
В умовах війни громадяни України хочуть бути впевнені, що їх інтереси будуть захищені, в т.ч. і від духовної агресії з боку ворожої церкви. Пояснюючи наміри останньої, держава може переконати більше людей, які усвідомлять, що це абсолютно безперспективно залишатися у московському патріархаті.
На сьогодні УПЦ (МП) стрімко втрачає моральний авторитет. Яскравий приклад — історія митрополита Павла (Лебедя), який своїми дорогими маєтками, автівками та скандальною поведінкою просто дискредитує не тільки чернецтво, але й норми християнської моралі, канони церкви, які вимагають від монаха ведення відповідного духовного життя. А його спосіб життя аж ніяк не відповідає монастирському статуту!
На мою думку, такі випадки мають бути засуджені як єпископатом, так і православною спільнотою. Саме вони мають дати оцінку такій поведінці православного християнина. Держава цьому оцінку не дає. Вона може лише притягти до відповідальності громадянина України за вчинення правопорушення.
— Яка подальша доля чекає УПЦ (МП)?
— Розкол. Інакше не вийде. Дуже вже різні орієнтації поміж членів церкви та в керівництві. Сподіваюсь, що раціонально і відповідально мисляча частина духовенства приєднається до Православної церкви України, що вже відбувається.
Подивіться на динаміку переходів, починаючи від лютого минулого року, на сьогодні їх вже 650 парафій. Це небагато, але поступово цей процес продовжується.
От події в Хмельницькому кафедральному собору тому є підтвердження. Помилився той священнослужитель, коли підняв руку на військового. І в одну секунду втратили все: і парафію, і прочан, і авторитет.
Якщо церква так і надалі реагуватиме на реалії життя, то доля її очевидна.
Щодо найбільш непоступливих і одіозних членів церкви, то навряд чи й вони самі приєднаються до ПЦУ, та і не впевнена, що їх там раді будуть бачити. Тож, їхнє майбутнє важко спрогнозувати.
Однак, у всіх завжди є вибір. Як не мила вам Україна, то існує багато країн, де вам будуть раді, де знайдеться величезне поле для місіонерської діяльності та навернення на православ’я інших народів, де можна бути корисними та потрібними людям. Але згадайте, що ви — українці, що ви — православні, які мають свою помісну православну Церкву.
Тетяна АСАДЧЕВА