Від кулі ворожого снайпера загинув вірний побратим, мужній воїн героїчної 95-ї бригади – Іван Отрошко. Івану тепер вічно 21 рік. Редакція видавництва UA2DAY просить вас підтримати петицію про присвоєння звання “Герой України” Отрошко Івану Івановичу:
Звернення мами Івана Отрошко до всіх нас:
“11 липня 2024 року моєму сину мав би виповнитися 21 рік, але, при виконанні бойового завдання, куля російського снайпера обірвала молоде життя…
За декілька годин до власної загибелі, солдат Іван Отрошко, врятував життя іншому військовому. Потім, передавши пораненого на евакуацію, взяв на себе командування бойовою групою та героїчно відбивав черговий наступ, несамовито знищуючи ворожий десант. Такі дії дали змогу втримати лінію оборони, запобігши проникненню окупантів вглиб позицій ЗСУ й уникнути можливого оточення наших підрозділів.
Сором’язливий, мовчазний хлопчина з величезними планами на майбутнє, ще зі школи мріяв служити в елітних штурмових військах. Закінчивши Броварський професійний ліцей, як тільки-но йому виповнилося 18 років, Ваня підписав контракт і пішов до лав ЗСУ. Служив в омріяній 95-ій окремій десантно-штурмовій бригаді. На військовій посаді кулеметник, з листопада 2021 року, ніс службу в зоні АТО. Повномасштабне вторгнення зустрів в окопах під Донецьком. Пізніше, у складі підрозділу, перемістився на лінію фронту під Ізюм, де, 25 березня 2022 року, отримав осколкове поранення. Після чотирьох послідовних хірургічних втручань з його стегна вилучили дев’ять уламків. Відносно швидко відновившись, наприкінці червня повернувся до оборони країни. 11 липня, у свій девʼятнадцятий день народження, у бою отримав акубаротравму важкого ступеня – втратив здатність розмовляти. Тривале лікування на заході України не дало очікуваних результатів, тому лікарі Луцького шпиталю рекомендували «списатися» в запас. Іван і чути цього не хотів. Зважаючи на свою жагу допомагати всім і кожному, син не був згодний з даними рекомендаціями і повторно пройшов ВЛК у місті Житомир. За висновком отримав статус «обмежено придатний».
Втративши надію на несення служби в десантних військах, Іван помітно почав згасати, шукаючи при цьому будь-які варіанти для подальшого повернення в бойовий стрій. Незважаючи на яскраво виражений дефект мовлення (надто сильно запинався, практично не міг говорити), перевівся в 164 батальйон територіальної оборони м.Прилуки. З часом, за допомогою лікарів, рідних, друзів та наполегливої праці над собою, зміг частково відновитися. Будучи в статусі «обмежено придатний», написав рапорт про готовність несення служби на передовій. У складі 119 бригади перемістився для оборони Бахмутського напрямку, де, за особливий тембр голосу, отримав позивний «Демон». Демон – як уособлення благородного, відважного, надійного та незламного захисника своєї країни, борця за правду та справедливість.
Після тривалої участі в боях під Білогорівкою, підрозділ, у якому ніс службу Іван, було виведено для відновлення в Чернігівську область, на кордон з Білоруссю. Тут він не припиняв працювати над собою: підтримував фізичну форму, вивчав теорію військової справи, здійснював виїзди на проходження бойової смуги перешкод – мріяв підвищити військовий статус до командира взводу. 1 березня 2024 року – черговий виїзд на Схід для стримання ворога на Авдіївському напрямку.
12 квітня – наша остання телефонна розмова. Серце завмирало від передчуття чогось недоброго… 15 квітня 2024 року, при виконанні бойового завдання, Ваня отримав кульове поранення несумісне з життям (постріл снайпера, з влучанням у лицьову частину голови).
На похоронах, при зустрічі з побратимами Івана, я багато дізналася про бойові подвиги мого сина. Ось деякі з них:
Ще в перші дні повномасштабного вторгнення, під час одного з ворожих авіанальотів, багато наших військових зазнали поранень, були й загиблі… Іван разом з побратимами евакуйовував «трьохсотих». Надавши допомогу, він знову і знову повертався на лінію вогню. Попри високу небезпеку для власного життя і засторогу побратимів відповідав: «Треба забрати і «двохсотих»! Кожен повинен повернутися до мами!».
Зі слів комбата стало відомо, що Ваня був уособленням залізних нервів, залізної витримки, залізного характеру. Так, в один із важких днів війни, коли ворог активно вів бойові наступальні дії, їхні позиції перебували під сильним вогневим натиском. Батальйон ніс втрати, панічний настрій та пригнічення відчувалося по радіозв’язку. І тут в ефірі почувся голос двадцятирічного юнака, з притаманним лише йому тембром: «Турнікети накладені, кровотеча зупинена, поранені стабільні й очікують евакгрупу. Продовжую стримувати ворога», – це був кулеметник з позивним «Демон». Його слова ніби окрилили військових та вони гідно дали відсіч ворогу.
І це – непоодинокий випадок. Іван постійно надихав побратимів своєю хоробрістю, силою волі, стриманістю, фізичною підготовкою, витривалістю та наполегливістю. Попри всі труднощі, поранення й інші жахіття війни, він завжди повертався у стрій та продовжував давати відсіч окупантам. Незважаючи на можливість звільнитися з військової служби, говорив: «Хто, як не я».
Це і не дивно, адже еталоном для Івана завжди був батько – людина слова та честі. А на війні, син став прикладом для батька. Саме патріотизм сина Івана надихнув мого чоловіка стати до лав Збройних сил України, і той, з перших днів повномасштабного вторгнення, боронить нашу країну у складі третього механізованого батальйону, окремої президентської бригади імені Богдана Хмельницького.
Мій син був, є і буде гордістю для нашої родини, наших друзів, знайомих і, впевнена, багатьох українців.
Маю за честь звернутись до кожного з короткою історією життя Отрошка Івана Івановича, якому назавжди 20 років…
Вічна та світла пам’ять Героям небесного строю, які віддали життя за кожного з нас, за майбутнє України! Доземний уклін та божої опіки усім, хто в цю хвилину стоїть на захисті свободи та незалежності нашої країни!
Слава Україні! Героям слава!“