Свій 26-й день народження Олександр Кожух провів у Центрі комплектування та соціальної підтримки (військовому комісаріаті), бо «я ж офіцер, то хто, як не я?». А через неповні три місяці його батькам у морзі віддали квиток офіцера, телефон, список підлеглих (він був командиром взводу), деякі особисті речі зі слідами крові. А ще браслет – прикрасу на руку з половинкою сердечка, інший такий самий був у Каті, його нареченої.
Сашко народився і виріс в Оженині, закінчив місцевий ліцей, потім Київський університет природокористування і біоресурсів (бакалаврат, магістратуру). Там вирішив навчатись на військовій кафедрі, отримав звання молодшого лейтенанта.
В Києві знайшов роботу, працював менеджером у фірмі, яка має офіс в Австрії. Коли почалась війна, разом зі своєю дівчиною приїхав в Оженин до батьківської хати. Тут жили і працювали дистанційно.
Коли по селах почали створювати загони тероборони, Сашко разом з батьком ходив на чергування. 17 травня на фірму, де він працював, надійшло розпорядження прибути у військкомат у Володимирці (там Олександр був зареєстрований). А 18 травня, у свій день народження, він вже був у Рівному, звідти мобілізованих відправляли до Львова.
«Забрали його зразу, без медкомісії, тільки спитали, чи інфаркт, інсульт був, – розповідає мама, Тетяна Кожух. – Місяць і тиждень їх навчали в Академії сухопутних військ. Чого їх могли навчити за цей час? Разом з ним було 1500 хлопців. Ми приїжджали туди, він фотографувався з нами у військовій формі».
«Наш син став би хорошим командиром, якби у нього був час на підготовку, якби їх навчили, – вважає Юрій, батько Олександра. – Коли там, на Донеччині, інший офіцер отримав поранення, командування взяв на себе Сашко. Хлопці тримали оборону до останнього. Саша казав, що в лісопосадках, де вони ховалися, не було жодного листочка на деревах. Вогонь активно знищував все».
Формували мобілізованих на відправлення у Донецьку область з Володимира-Волинського. Кілька днів побули в Новомосковську, а потім – у Слов’янську.
«Я зразу не знали, куди їх відправили. А потім побачила фотографію: Донецька область. І я все зрозуміла», – каже Тетяна крізь сльози.
Упродовж цього періоду Олександр щодня телефонував або писав батькам. Все розпитував, як вони. А про своє життя-буття казав коротко: «В мене все нормально. Приїду – розкажу». Тільки чути було через телефон, як свистять кулі. У п’ятницю під час їхньої останньої розмови батьки почули сильніший шум і крики хлопців. 5 серпня, у суботу, рідні не отримали від сина звісточки, тому відчули щось недобре. У неділю їх повідомили, що внаслідок танкового попадання Олександр Кожух загинув на Донеччині поблизу села Яковлівка.
В понеділок у Рівному відбулася процедура впізнання. Мамі не дозволили дивитися. Сина впізнав тато. Олександр був єдиною дитиною у батьків.
Як говорять односельчани, Сашко був спокійним, врівноваженим хлопцем, у гучних компаніях участі не брав. Добре знав комп’ютерні програми, самостійно розвився в різних напрямках. Мав свої плани, надії. Він ще стільки всього не встиг…
«Олександр був дуже світлою дитиною, еталоном українського учня. В школі скрізь брав участь, добре вчився. Самостійно вступав до університету, шукав роботу, допомагав бабусі. І вдома він все вмів робити. Ніколи не пробачимо смерті нашого випускника, односельця, гарної молодої людини», – стверджує вчителька загиблого Героя Тетяна Гущук.
На похороні було все: і коровай, і салют, і квіти, і довга повільна дорога до пункту останнього призначення. Катя час від часу брала свій браслет і притуляла до браслета Сашка, металеві половинки утворювали сердечко. Дівчина нагрівала прикраси в руках, але серце її коханого застигло навіки…
«Вони були посватані, – каже мама загиблого. – Тільки розписатись не встигли. Вони так любили одне одного. Катя з Володимирця, як і я. Син знайшов дівчину у моєму рідному місті. Після того, як Сашко загинув, Катя побачила його у сні, він сказав: «Я вже тут». Я не знаю, як вона переживе цю трагедію. Війна забрала у нас найдорожче».
Вічна пам’ять Герою!