Адвокат Костянтин Кривопуст
Війна завжди залишає після себе не лише зруйновані будинки, знищену інфраструктуру та людські втрати. Вона змінює спосіб мислення суспільства, його пам’ять, культуру, систему цінностей і навіть уявлення людини про власне майбутнє.
Саме тому після завершення війни перед українським кінематографом постане надзвичайно складне завдання. Українське кіно повинно буде відповісти на питання, які виходять далеко за межі мистецтва: як зберегти правду про пережите, як не дозволити стерти історичну пам’ять і водночас як допомогти суспільству повернутися до нормального життя?
На мою думку, відповідь полягає не у виборі між «кіно про війну» і «кіно без війни». Україні потрібен третій шлях — кіно про людину після війни.
Війна не повинна стати єдиним сюжетом українського кіно
Очевидно, що війна залишиться однією з центральних тем українського кінематографа ще на десятиліття.
Будуть створюватися документальні фільми про конкретні злочини, долі військових і цивільних, зруйновані міста, окупацію, депортації, полон, спротив та міжнародну боротьбу за справедливість.
З’являться художні фільми про покоління, яке виросло під звуки повітряних тривог. Будуть екранізовані історії родин, які втратили близьких, історії ветеранів, волонтерів, медиків, журналістів, рятувальників та людей, які були змушені залишити свої домівки.
Це необхідно.
Але небезпечно, якщо український кінематограф назавжди залишиться лише кінематографом війни.
Нація не може будувати своє майбутнє виключно навколо власної травми.
Пам’ять необхідна для того, щоб не повторити злочин. Але пам’ять не повинна перетворюватися на постійне проживання у минулому.
Кіно як форма суспільної терапії
Після завершення бойових дій Україні доведеться лікувати не тільки фізичні травми.
Мільйони людей матимуть досвід втрати, вимушеного переселення, страху, розлуки, полону, поранення або тривалого перебування під загрозою смерті.
У таких умовах кінематограф може виконувати особливу суспільну функцію.
Кіно може дозволити людині побачити власний досвід на екрані, назвати те, про що важко говорити, побачити історію іншого і зрозуміти, що вона не залишилася наодинці зі своїм болем.
Але справжня терапевтична сила мистецтва полягає не в тому, щоб постійно змушувати глядача плакати.
Навпаки.
Іноді найкращим фільмом про війну може стати фільм, у якому війна вже майже не присутня.
Історія людини, яка знову відкриває ресторан. Історія родини, яка повертається додому. Історія молодих людей, які закохуються. Історія дитини, яка вперше без страху йде до школи. Історія ветерана, який шукає нове місце у мирному житті.
Це теж історії війни.
Просто вони розповідають уже не про сам вибух, а про те, що відбувається з людиною після вибуху.
Від документування до осмислення
Перший етап українського воєнного кіно — документувати.
Другий — осмислювати.
Третій — переосмислювати.
І четвертий — створювати нову культурну реальність.
Україні необхідні документальні фільми, які стануть своєрідним аудіовізуальним архівом епохи. Вони повинні зберігати свідчення очевидців, факти, імена, місця та події.
Особливого значення набуде професійна робота з архівами. Відеозаписи, фотографії, інтерв’ю, матеріали журналістів, військових, правозахисників та очевидців повинні зберігатися як частина національної пам’яті.
Але художній кінематограф має піти далі.
Його завдання — поставити питання:
Чому це сталося?
Як це змінило людину?
Що означає перемога?
Що означає справедливість?
Як жити після ненависті?
Як відновити довіру між людьми?
Саме тут кіно перестає бути лише хронікою і стає мистецтвом.
Принцип правди
Після війни українське кіно повинно спиратися насамперед на принцип правди.
Це означає відмову від свідомої фальсифікації історії, маніпуляції пам’яттю та романтизації злочинів.
Водночас правда не означає одновимірності.
Українське суспільство після війни буде складним і неоднорідним. У ньому житимуть військові та цивільні, ветерани й люди, які були далеко від фронту, переселенці та ті, хто повернувся з-за кордону, родини загиблих і люди, які втратили майно.
Кіно повинно дати можливість почути різні людські голоси, не втрачаючи при цьому фундаментальної правди про причини та наслідки агресії.
Принцип людської гідності
Другим фундаментальним принципом має стати повага до людської гідності.
Особливо обережно потрібно працювати з історіями загиблих, полонених, поранених, дітей та людей, які пережили сексуальне насильство.
Трагедія не повинна перетворюватися на дешевий видовищний продукт.
Кінематограф не має права експлуатувати чужий біль лише заради касових зборів або міжнародної уваги.
Сильний фільм — це не той, який показує найбільше крові.
Сильний фільм — той, після якого глядач починає краще розуміти людину.
Принцип різноманітності
Після війни Україні буде потрібне кіно не лише про фронт.
Потрібні комедії.
Потрібні романтичні історії.
Потрібна наукова фантастика.
Потрібні дитячі фільми.
Потрібні історичні стрічки.
Потрібні кримінальні драми, трилери, пригодницьке та авторське кіно.
Потрібна анімація.
Потрібні фільми про українські міста, природу, науку, бізнес, культуру, спорт, родину та повсякденне життя.
Український кінематограф повинен знову навчитися розповідати про майбутнє.
Саме це стане одним із найбільш очевидних проявів завершення воєнної епохи.
Українське кіно має стати міжнародним
Ще одним принципом має стати відкритість до міжнародної співпраці.
Українська кіноіндустрія не повинна існувати лише як внутрішній культурний проєкт.
Європейські копродукції, спільні виробництва, міжнародні фестивалі, стримінгові платформи, освітні програми та партнерства можуть стати важливими інструментами розвитку.
Але міжнародна співпраця не повинна означати втрату української ідентичності.
Україна повинна приходити на світовий кіноринок не лише як країна, що пережила війну.
Вона має приходити як країна зі своєю історією, культурою, героями, гумором, філософією та власним баченням світу.
Від кіно пам’яті — до кіно майбутнього
Я переконаний, що після війни українському кінематографу доведеться пройти дуже тонку межу.
З одного боку — не можна дозволити світові забути те, що відбулося.
З іншого — не можна дозволити війні визначати українську культуру назавжди.
Тому майбутнє українського кіно я бачу як поступовий рух:
від свідчення — до пам’яті;
від пам’яті — до осмислення;
від осмислення — до зцілення;
від зцілення — до нового життя.
Україна потребуватиме фільмів, які допоможуть суспільству пам’ятати.
Але не менш сильно вона потребуватиме фільмів, які допоможуть суспільству знову мріяти.
Можливо, найважливішим післявоєнним українським фільмом стане не той, де показано останній день війни.
Можливо, ним стане фільм про перший день, коли українська дитина прокинулася вранці і вперше за багато років не почула сирени.
Саме в цей момент кінематограф перестане бути лише свідком війни.
Він стане одним із інструментів народження нового українського майбутнього.
Адвокат Костянтин Кривопуст